Від звичаю понеділкування до 8 березня

Звичай «понеділкування» вперше зафіксований істориками наприкінці 19 століття у Полтавській губернії. Першочерговою особливістю цього звичаю є те, що він стосувався тільки заміжніх жінок і проводився щопонеділка. “Понеділок” не прирівнювався до будь-яких свят або до посту, а відбувався самостійно, тобто щопонеділка.

Другою особливістю звичаю є його обов’язкова усна фіксація під час сватання, що вказує на юридичну сторону та неодмінне дотримання. І третя – це те, що право на «понеділкування» належало до особливої статті передшлюбного договору. Під час «запивання могорича», батьки нареченої повідомляли сватам про придане і обов’язково обговорювали її право на «понеділкування».

Що означає «понеділкувати»? А це означало, що жінка вивільнялася щопонеділка від домашніх робіт і занять. За усталеним звичаєм ніхто, у тому числі, і чоловік не мав права змусити дружину робити домашню роботу. Хоча жінка могла за власним бажанням відмовитися від «понеділкування» в якийсь із понеділків. Сучасною мовою це як вихідний день для жінки. Вдумайтеся, щопонеділка – вихідний, чотири рази на місяць! А зараз, був один день на рік – 8 березня, і той відбирають!

Отже, повернемося до звичаю «понеділкування». До кінця ХІХ століття на більшій частині території України сімейний уклад дозволив дружині мати у власному розпорядженні «жіноцьке» господарство. У «жіноцьке» господарство входило: «дробина» (свійська птиця), продукти городництва, конопля і льон (волокно для виготовлення тканини і насіння – для олії), борошно, крупа, молочні продукти (скопи) і сало. Жінка мала право продати надлишки цих продуктів. Вся виручка від продажу надходила в розпорядження жінки і призначалася для приданого дочок.

У понеділок жінки ішли на базар для розпродажу. На базарі розміщувалися поруч з кумасею, свахами і приятельками. Після розпродажу робили покупки, а потім загальною компанією відправлялися повеселитися. У літню пору жінки розташовувалися на природі, а взимку – в корчмі або в чиїйсь хаті (зазвичай у вдів) і починалася «кругова», яка тривала до вечора.

Особливо підтримували цей звичай матері, кажучи, що їх «бабки й матері понеділкували, та й нам замовляли». Так встановилося «з предків». А домашні в цей час сиділи без обіду, і щастя тієї родини, де була дівчинка, здатна приготувати обід!

Тепер спробуємо розібратися в історії цього звичаю. Ця традиція має глибоке історичне коріння і відображає еволюцію шлюбних відносин. Відомо, що в первісному суспільстві жінки племені належали всім чоловікам цього племені і поняття індивідуального (моногамного) шлюбу, який відомий нам, не існувало. Вчені дали назву такому шлюбу «общинний» (Леббок), «комуністичний» (Телон) або полігамний. Не вдаючись в історію шлюбних відносин, відзначимо, що в період переходу від полігамного шлюбу в стадію моногамного шлюбу виникло багато звичаїв, які сучасникам незрозумілі. Якраз до такого звичаю і відноситься традиція «понеділкування», що має безпосереднє відношення до «шлюбу на три чверті», тобто шлюб, що укладений на кілька днів.

Такий шлюб етнографами описаний на прикладі гассанідськіх арабів – племені, що мешкало на Білому Нілі. У цього племені було прийнято укладати шлюби на кілька днів на тиждень, як правило, на чотири дні. При цьому мати нареченої наполягала на дотриманні вірності в такому шлюбі тільки на два дні. Тобто, будучи заміжньою, жінка мала право вступати в інтимні стосунки з іншими чоловіками два дні з чотирьох (пригадаймо: що то за кума, що під кумом не була). Чоловік дозволяв дружині нехтувати подружніми обов’язками, тобто вступати в сексуальні відносини з іншими чоловіками під час шлюбу, і навіть пишався цим. Дні тижня, в які жінка зберігала цнотливість, визначалися кількістю голів худоби, що сплачувались нареченим, відповідно до укладеного “шлюбного договору”. Інші дні жінка проводила на власний розсуд.

Таким чином, шлюб «на три чверті» став прототипом звичаю «понеділкування». Немає сумніву, що після того, як моногамний шлюб став нормою, визнаною в суспільстві, від жінки почали вимагати цнотливості і збереження вірності чоловікові.

Трохи пізніше з’являється нова шлюбна традиція: купувати собі дружину, що відобразилося в сучасному символічному обряді викупу нареченої (крадіжка нареченої та/або крадіжка туфлі). Чоловік, “купуючи” собі дружину, отримував не тільки предмет для задоволення власних сексуальних потреб, а й отримував робочу силу. Плоди праці жінки належали чоловікові – господарю і владиці.

При вступі в шлюб на жінку покладалися найважчі роботи не тільки по домашньому господарству, а й за межами домашньої сфери.Тому так важливо було жінці зберегти право на відпочинок. Стародавній звичай шлюбу «на три чверті» став унікальним способом збереження інтересів жінки. Право на свободу від шлюбних обов’язків витісняється іншим елементом – трудовим. Згодом жінка отримує право на свободу від праці. Сексуальний елемент відпав, а на його зміну прийшов економічний. Ось така природа і форма звичаю «понеділкування».

З часом і ця форма змінилась. Право на свободу від праці, що існувало в інтересах жінки, завдавало шкоди сімейному господарству. Під тиском економічної необхідності родина стала рівноправною. Кількість днів, в які жінка вивільнялася від праці, зменшилась до одного дня на тиждень, а з часом перетворилася в звичку утримуватися від певних видів праці щопонеділка. До кінця ХІХ сторіччя звичай «понеділкування» повністю зникає. У розпорядженні жінки залишаються тільки релігійні свята, які забороняють деякі види робіт.

Ситуація змінилася в ХХ столітті в Радянському Союзі, коли заснували свято 8 березня. Першу згадку про це знаходимо в газеті «Известия» за 1927 рік, ініціаторами свята виступили Московські міські профспілки. У 1928 році 8 березня оголосити Міжнародним днем робітниць. При цьому звертаємо увагу на те, що це був святковий робочий день, скорочений на дві години (тобто святковий, але не вихідний). Ситуація змінилася в 1965 році: 8 березня стає святковим (неробочим) днем.

Хоча це свято і має ідеологічне навантаження, все ж в основі своїй містить головну ідею – визнання тяжкого становища жінки в суспільстві і, звичайно ж, повагу до Жінки-матері, Жінки-дружини, Жінки-упорядниці домашнього вогнища тощо. Саме ця ідея міститься і в нашій народній традиційній культурі, в наших звичаях та обрядах.