загадка останнього вірша поетів

Загадка останнього вірша

29 листопада 1861 р. молодий російський літературний критик, поет і публіцист Микола Добролюбов, приречений на смерть в 25 років, після тривалої, але, на жаль, безуспішної боротьби з туберкульозом, вмирає, залишивши свій останній вірш. Вісім рядків, пройнятих спокійною готовністю покинути цей світ, водночас світлих і простих, є щирим зверненням до «милого друга» (вочевидь, в особі якого М.Добролюбов бачить сучасного і майбутнього поета-брата-друга) та настановою до продовження розпочатого поетом шляху.

Цей вірш автора, як і багато інших, після його смерті отримав широку популярність. Він, разом з рядом «останніх віршів» поетів, яких забрала рання і насильницька смерть, по праву входить до світової літературної спадщини.

Я пропоную поглянути на цей вірш зовсім з нового ракурсу, як передвістя того, що трапиться через шістдесят чотири роки, і що змушує задуматися: чи існує такий феномен, як «останній вірш» поета і яка його природа?

Останній вірш Єсеніна

27 грудня 1925 р. Сергій Єсенін пише свій останній вірш за день до того, як має намір покінчити з життям в номері готелю «Англетер». Читаючи восьмивірш Єсеніна, як дві краплі води схожий на рядки Добролюбова, задаюся питанням: як він зумів повторити думки свого попередника? Відразу наголошу, що ні про яке копіювання (навіть якщо Єсенін і чув вірші Добролюбова) і мови не може бути, тому що, перебуваючи віч-на-віч зі смертю, яку Єсенін, як відомо, сам і «запросив» в номер готелю, поет не став би наслідувати кого б то не було, а скористався б випадком сказати щось дійсно важливе, дуже особисте, розуміючи, що більше можливості висловитися у нього не буде.

Порівнюючи життєві шляхи Миколи і Сергія, не можна не помітити їхньої подібності. Обидва померли в молоді роки (25 і 30 років), обидва були готові до смерті: Микола був змушений змиритися з цією долею, а Сергій «дійшов» до самогубства своїм способом життя, розчарувавшись у всьому і розтративши свої фізичні і духовні сили не тільки на геніальні вірші, але і на гулянки, бійки і любовні інтриги. У обох в останній час не було затишного сімейного вогнища (у Миколи ще, а у Сергія ― вже) і, напевно, саме тому вони звертаються до збірного образу «любий друг» і «друг мій», не маючи можливості припасти до реального плеча коханої людини.

Прощальний вірш Добролюбова

Аналізуючи структуру віршів, зазначу, що обидва поета в своїх останніх творах обмежилися двома строфами, в яких перші рядки повторюються (стилістична фігура «строфіко-синтаксична анафора»). Вірші об’єднує тема прощання, а звернення до друга мають загальний епітет ― «любий» («любий друже», «любий мій»). Другі рядки другої строфи в обох поетів близькі за змістом: якщо Микола «спокійний», то Сергій заспокоює «друга».

Таким чином, вісім рядків, залишених нам цими надзвичайно талановитими, але нещасними (кожен ― по-своєму) людьми, є своєрідним заповітом і містять в собі все їх, хоч і коротке, але на диво наповнене творче життя.

Що ж стосується загадки останнього вірша, то можна скільки завгодно битися над її розгадкою, пояснюючи незрозумілий збіг випадковістю (найнесерйозніший і малоймовірний варіант), близькістю темпераменту та творчого життя (більш імовірно), проявом діяльності «колективного несвідомого» (за К. Юнгом) і т. і. Останньому припущенню в цілому близька думка аргентинського генія Хорхе Луїса Борхеса, який написав одного разу: «Запитаймо себе з усією можливою прямотою: хіба ластівка, яка прилетіла до нас цього літа, не та ж сама, що кружляла ще на початку історії<…>? Нехай мене вважатимуть божевільним, якщо я стану запевняти, ніби кошеня, що грається переді мною, ― те ж саме, що скакало і лазило тут триста років тому, але хіба не більше безглуздя вважати його абсолютно іншим?» [Х. Борхес «Нові розслідування»].

Хто знає, можливо, і правда, Сергій Єсенін, відкинувши все другорядне, зумів налаштуватися на ту ж творчу «хвилю», що і Микола, і обидва поета, перебуваючи у схожому духовному стані, на рівні сприйняття навколишнього світу і самого себе, усвідомили якусь об’єктивну життєву або, скоріше, трансцендентну, істину, яку і передали подібними словами у близькій манері.

Також цікаво, що поети висловили свої останні думки саме у віршах, мабуть, вважаючи неможливим вдатися в такий значущий момент до прози. Інший видатний поет, Володимир Маяковський, у своїй передсмертній записці в прозі дає вказівки буденного характеру (кому віддати його рукописи і заощадження після його смерті), зриваючись все-таки на вірші, говорячи про свою нещасливу любов і загалом про життя.

Приваблює також і сміливість говорити прямо, яку поети здобувають в останні хвилини життя, називаючи речі своїми іменами: «друже мій, я помираю …», «за життя вмирати ― що тут нове?», «в тому, що вмираю …» (В.Маяковський)…

Звичайно, наведений вище аналіз останнього вірша потрібно продовжувати на прикладі творів інших поетів, які покінчили життя самогубством, або рано померли,― М.Лермонтова, В.Маяковського, М.Цвєтаєвої, О.Пушкіна та ін. Але те, що вірші Добролюбова і Єсеніна виділяються серед всіх наведених і пов’язані особливим чином, не може не викликати зацікавлення, тому і наводить на деякі роздуми.