Уроки польської історії

Наприкінці січня 2018 року Сейм Польщі прийняв остаточні поправки до Закону про інститут національної пам’яті. Під приводом засудження злочинів на етнічній основі заборонені символи національно-визвольного руху України. Стаття 55 Закону дозволяє кримінально переслідувати осіб, що використовують символіку ОУН-УПА. При цьому в Польщі вже не перший рік фіксуються напади на українців за національною ознакою. Більш того, будь-які історичні контраргументи про те, що і самі поляки не завжди дотримувалися прав нацменшин сприймаються офіційною Польщею вкрай болісно, супроводжуються дипломатичними нотами протесту і вимогами публічних вибачень у ЗМІ.

Іноді польська сторона діє в унісон з російською пропагандою, висуваючи звинувачення патріотично налаштованій молоді України у виправданні ідеології фашизму. Звичайно, на представників московського агітпропу, які забули власну історію можна давно махнути рукою, проте політикам Польщі слід було бути більш обачними.

Витоки польського шовінізму

За підсумками Першої світової війни: розпаду Австро-Угорщини і Російської імперії, офіційна Варшава заявила про плани відновлення великої Польщі (od morza do morza). Отримавши довгоочікувану свободу (втрачену у 1772 році), поляки вирішили відігратися. Умови Брестського миру польські історики досі називають принизливими, а в сучасних публікаціях можна зустріти такі формулювання:

«Ганебний Брестський договір, за яким у березні 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина передали східні землі Конгресу Української Народної Республіки. Протести поляків були проігноровані».

До створення ЗУНР польські яструби поставилися як до прямої загрози реставрації Речі Посполитої. Втім, прагнення українців зі Східної Галичини до самовизначення не було підтримано і політичною елітою західних країн. Як наслідок, конфлікт з політичного відразу перетворився у військовий, з ще більшим збільшенням градуса міжнаціональної ворожнечі.

Після кількох кровопролитних штурмів і вторгнення польської армії у Лемберг (суч. Львів), наприкінці листопада 1918 року в місті прокотилася хвиля погромів. Польська влада звинуватила єврейське населення в підтримці українців у питанні незалежності.
22 листопада 1918 року у львівській газеті «Pobudka», заснованій польською адміністрацією, з’явилося повідомлення:

«Співвітчизники! Львів у наших руках. Дике українське вторгнення у столицю краю було відбито після героїчних і кровопролитних боїв … Львів – був і залишається польським містом… Мирне населення (ludności ruskiej), що не приймало активну участь в українському терористичному акті, може розраховувати на повну повагу своїх прав».

В архівах зберігся ювілейний (святковий) номер, виданий у 1928 році, що дублює зміст газети за 1918 рік. Про повагу прав мирного єврейського населення в газеті немає жодного слова.

Поступово, з подальшим просуванням «шляхетної армії» переслідування євреїв тільки посилювалися, а погроми продовжилися (з квітня до серпня 1919 року) у Пінську, Ліді, Вільно і Мінську. Проте, на території сучасної Республіки Білорусь поляки вбивали євреїв за «симпатії до більшовиків».

Марш протесту в східній частині Лондона після вбивств євреїв у Польщі, 1919 рік.
Photo by Topical Press Agency / Getty Images.

У 1919 році питання антисемітизму в Польщі розглядалося на Паризькій мирній конференції та у Лізі Націй. Саме тоді у Нідерландах створили комітет із захисту жертв погромів і надрукували відповідні плакати. Втім, європейські країни як завжди обмежилися заявою з виразом глибокої заклопотаності.

Зліва – Плакат “Жертви погромів”. Автор голландський художник Дірк Харт, 1919 рік, Амстердам. На плакаті напис: «Польський народ образив євреїв своїми погромами».
Праворуч – публікація про погроми у Польщі у французькому виданні “Le Peuple juif” за 1919 рік.

Політика США у міжвоєнній Польщі

У червні 1919 року співробітник Міністерства юстиції США і майбутній директор ФБР Джон Едгар Гувер запропонував президенту США відправити американську комісію до Польщі для розслідування масових вбивств євреїв. Гувер у листі до президента Вудро Вілсона написав:

«Необхідно заспокоїти громадськість і погасити резонанс. Швидке вирішення питання буде також в інтересах Польської республіки».

За результатами розслідування в жовтні 1919 року у США опублікували доповідь, яку американці сприйняли неоднозначно. Члени комісії не змогли навіть між собою прийти до єдиної думки. Американські ЗМІ характеризували матеріали комісії, як поверхневі і, що не відображають реальної картини. [Джерело: «Prologue to Genocide or Epilogue to War? American perspectives on the Jewish Question in Poland, 1919-21»]. Доктор історії з Міннесоти С.Ветлінг наводить цитату одного з доповідачів, що виправдовує дії польської армії:

«Солдати були роздратовані: євреї були більшовиками, водночас як у Лембергу, євреї об’єдналися з українцями. Отже, ці ексцеси мали як політичний, так і антисемітський характер».

Загальну кількість жертв «ексцесів» серед єврейського населення у період 1918-1919 років доповідачі вказали приблизно – від 200 до 300 убитими, а відповідальність поклали на недисциплінованих польських військових. Природно, що кількість розстріляних білорусів і українців ніхто не рахував, це нікого в Європі не хвилювало.

У бібліотеці Конгресу США зберігаються фотографії, зроблені співробітниками американської місії Червоного Хреста у Східній Галичині в 1919 році. Про реальний масштаб гонінь на українців можна тільки здогадуватися.

Зруйноване село Ярнів на околицях Лемберга, 28 жовтня 1919 року.
Photo by Library of Congress.

Не дивлячись на серйозний вплив американського істеблішменту на польські урядові кола, подальша радикалізація націоналізму у Польщі тільки посилювалася. Католицька більшість підтримала курс на політичну та економічну ізоляцію євреїв, а також примусову асиміляцію білорусів і українців.

До речі, побиття радикальною польською молоддю представників нацменшин теж не новина сьогодення. Про такі побої у 30-ті роки ХХ століття згадується в автобіографічній книзі «Пробудження життя» («Awakening Lives»).

Книга видана завдяки щоденникам представників єврейської молоді Польщі 30-х років. П’ятнадцять авторів – початківців відправили власні нариси на літературний конкурс, що проходив у Вільно під егідою YIVO (Institute for Jewish Research). За 80 років ці нариси об’єднали і видали. Учасник літературного конкурсу Людвік Стокел описує події, пов’язані з побиттям єврейських студентів їх однокурсниками – представниками титульної нації.

Польський письменник та історик Павло Кожец (Pawel Korzec), який у серпні 1943 року приймав участь у повстанні Білостоцького гетто, ділиться схожими спогадами. В автобіографічній книзі «Juifs en Pologne» письменник розповідає про глибокий антисемітизм, характерний практично для усіх верств польського довоєнного суспільства: починаючи від погромів 1920-х і закінчуючи расистськими правилами 1930-х (сегрегація у навчальних закладах, введення обмежень для євреїв на окремі категорії професій, заборона працевлаштування на держслужбу тощо).

Мирний договір радянської України і Польщі

Не реагували на шовіністичну політику Польщі і лідери більшовицької Росії, хоча стаття сьома мирного договору між Росією, Україною і Польщею, підписаного в Ризі 18 березня 1921 року, зобов’язувала польський уряд:

«Надавати особам російської, української та білоруської національностей, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Особи російської, української та білоруської національностей у Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати власні школи, розвивати свою культуру і утворювати з цією метою товариства та спілки».

Спочатку більшовики були зайняті придушенням, так званих куркульських і контрреволюційних повстань, а в подальшому взялися за побудову власних таборів на всій території широкої і неосяжної.

Польща між нацизмом і комунізмом

Про створення польською владою у 1934 році концентраційного табору у місті Береза-Картузька, в якому тримали українських і білоруських націоналістів (для поляків – сепаратистів), а також підпільників-комуністів, навіть не варто згадувати. Про це докладно написано у підручнику з історії України Ореста Субтельного та у наукових публікаціях наших сучасників.

Цього ж 1934 року міністр пропаганди Третього рейху Йозеф Геббельс відвідав Варшаву з офіційним візитом. Під час візиту доктор Й. Геббельс зустрічався з населенням, читав у Варшаві і Кракові лекції про єврейську загрозу. Зали з відвідувачами були переповнені.

Польські журналісти із задоволенням і в подробицях висвітлювали перебування поважного гостя, а для цитування його промов виділили кілька газетних шпальт. Вважаю, що газетний підзаголовок «справи жидівські» («sprawy żydowskiej») не вимагає додаткових пояснень.

Анонси польських газет за 1934 рік. Візит Геббельса.

Підписаний договір про ненапад між Німеччиною і Польщею, Адольф Гітлер прокоментував у Рейхстагу наступним чином [Джерело: «Polska i Polacy w propagandzie narodowego socjalizmu w Niemczech 1919 – 1945»]:

«Уряд Німеччини радий, що знайшов лідера такої держави – польського маршала Пілсудського, який має таку ж широту поглядів».

Юзеф Пілсудський і його прибічники, надихнувшись прикладом нацистської Німеччини, міркували про розширення кордонів Польщі за рахунок сусідів. Подальша анексія Тешинської Сілезії у 1938 році підтверджує цей тезис. Відтоді риторика газетних заголовків: «Армія – це збройна нація на сторожі своєї історії» (ориг. Armja – to Naród pod bronią na straży swej historii). Тому і польський досвід побудови концтаборів нацистам став у пригоді.

9 травня 1934 року Йозеф Геббельс прийняв делегацію польських журналістів у себе в Берліні. Пафосно говорили про зближення двох народів. Одночасно зав’язувалися робочі контакти між військовими відомствами двох держав. У 1935 році лінкор «Дойчланд» відвідала польська військова делегація, а влітку польські есмінці «Burza» i «Wicher» увійшли з дружнім візитом до німецького морського порту міста Кіль. [Джерело: «Polska i Polacy w świetle propagandy niemieckiej na przykładzie satyr w tygodniku« Kladderadatsch »w latach 1930-1939»].

Політичний тижневик «Kladderadatsch» за 1939 рік.

Незадовго до початку Другої світової війни у поляків і нацистів «за плечима» спільний розподіл Чехословаччини і один ворог на двох. У квітні 1939 року в берлінському політичному тижневику «Kladderadatsch» опублікували сатиричний малюнок. Під зображенням напис: німецький пан пропонує польській пані парасольку і захист. Під загрозою мається на увазі «підступний» єврей, який сховався за деревом.

Тож не дивно, що і після 1939 року серед поляків залишилася чимала кількість шовіністів і колаборантів. А інакше кому на території окупованої України продавалися випуски «Gazeta Lwowska» польською мовою?

«Gazeta Lwowska» польською мовою за 1943 рік.

Особливості польського соціалізму

За часів побудови «світлого» соціалістичного майбутнього керівники Польської народної республіки (ПНР) також дотримувалися правого курсу. Польський дослідник Миколай Станіслав Куницький у книзі «Між коричневим і червоним» («Between the Brown and the Red Nationalism, Catholicism, and Communism in Twentieth-Century Poland-The Politics of Bolesław Piasecki») пише що:

«За іронією долі, при комуністах у Польщі зв’язок між релігією і націоналістами зміцнився».

Радянські партійні керманичі Польщі адаптували комуністичну ідеологію до місцевих традицій – до етноцентричного націоналізму і католицизму. Як наслідок, політика національної зверхності (панівної нації) над іншими етнічними групами у ПНР збереглася.

Польський шовінізм: уроки для України

У минулому кожної держави мали місце як героїчні, так і ганебні періоди. Тим часом не слід докоряти сусіднім державам мерзотними подіями минулих днів. Автор підтримує позицію Ореста Субтельного, який вважав, що вивчення історії у першу чергу повинно призводити до підвищення власної національної самосвідомості.

Утім, доморощеним «гарячим головам», що проповідують радикальні праві погляди, рекомендується піддати аналізу слова прем’єр-міністра Польщі Феліціан Славой-Складковского, кинуті перед Сеймом 24 січня 1938 року та, які для Польщі виявилися пророчими:

«Польський народ повинен усвідомити, що його ставлення до меншин багато в чому визначить долю Польщі. Тому я розглядаю всі прояви ненависті і нетерпіння, спрямовані проти меншості, як грубі помилки, через які Польщі рано чи пізно доведеться заплатити».