10 липня 1977 року два радянських комсомольця: 18-річний Олександр Загірняк і 22-річний Геннадій Шелудько спробували захопити літак Аерофлоту, погрожуючи муляжем гранати Ф-1, щоб летіти до Швеції. На борту Ту-134, що слідував за маршрутом Петрозаводськ – Ленінград, перебувало 70 пасажирів і 5 членів екіпажу. За офіційною версією, екіпаж авіалайнера через брак палива був змушений посадити повітряне судно в Гельсінкі. На цьому куца інформація в радянських офіційних джерелах обривається.

Тим часом, ці ж події з гумором описує в мемуарах колишній радянський дисидент Михайло Хейфец, засуджений у 1974 році за антирадянську пропаганду. Михайло Рувимович особисто зустрів згаданих комсомольців в таборі, розташованому на території Республіки Мордовія.

Обставини викрадення ТУ-134 з СРСР до Швеції

Горе-викрадачі погрожували екіпажу навчальною гранатою. Однак пілоти приземлились не у Стокгольмі, а в Гельсінкі. Переговори тривали 34 години, під час яких частину заручників відпустили, а деяким вдалося втекти. Фінська влада навіть надала повітряним піратам двомоторний літак Cessna для перельоту з Гельсінкі до Стокгольма. Проте, викрадачі не скористалися пропозицією.

Фінський спецназ готувався відкрити вогонь по терористах у випадку, якщо одночасно двоє юнаків з’являться біля люка літака. Не виключалась можливість того, що терорист, який залишиться в живих підірве гранату і тоді загинуть пасажири.

Снайпери, розташувавшись в лісопосадці біля злітної смуги, продовжували вичікувати зручного моменту. Незабаром фінські силовики дійшли висновку, що перед ними абсолютні дилетанти. Викрадачі – любителі замовили їжу і напої на борт, а також зажадали порножурнали.

У підсумку, 12 липня комсомольці здалися. Уряд Фінляндії, не виправдавши очікувань, вислав втікачів назад у Радянський Союз. Так, зі слів комсомольця Загірняка, ці події описує публіцист Михайло Хейфец:

“На аеродромі пілоти забарикадувалися в кабіні і … поповзли через нижній люк, залишивши пасажирів на свавілля “загарбників”. Добре хоч пірати взагалі зброї не мали, та й в принципі виявилися гарними від природи хлопцями. Звичайні молоді шукачі пригод. Саша, якщо і мав про політику поняття трохи більше вівці, але не набагато. Біг від нудьги повсякденного життя і роботи. Як роблять “хіпі” на Заході”.

“Пасажири були задоволені пригодою: за кордоном побували, кока-колу попили. Протестували двоє. Одна – симпатична дівчина з комсомольским значком переконувала Сашка: “Навіщо ти дурницями займаєшся? Підемо краще удвох у цей лісок” (літак вже стояв на смузі в Гельсінкі). Втім, її рішучість пожертвувати своєю жіночою честю заради порятунку його комсомольської душі знизилася, коли він запропонував замість ліску використати вільний відсік в цьому ж літаку”.

“Другим героєм виявився літній чоловік, який кричав на “викрадачів”: “Я не дозволю собою розпоряджатися. Я – офіцер-десантник”. Саша задоволено згадував, як втихомирювали офіцера молодь з авіалайнера: “Папаша, заткни пельку! Ти вже життям покористувався, а ми ще жити хочемо”! Скінчилося сперечання сумно. Щоб пасажири не страждали від задухи, викрадачі відкрили задній люк, і герой-десантник вистрибнув у нього і, мабуть, зламав або вивихнув ногу”.

“Саша отримав всього вісім років зони і вже так був вдячний доброму дядькові-слідчому. А його необережний напарник Гена Шелудько отримав майже вдвічі більше (15 років), тому що коли прокурор Пономарьов, рідкісний, по правді сказати, бовдуре, заволав на процесі: “Радянська влада надала їм все. Вона знищила безробіття” – Гена необережно бовкнув: “Ну і що? Гітлер теж знищив безробіття”.

Наприкінці своєї розповіді Михайло Хейфец робить висновок: “Примножуючи знання, примножуєшь скорботу свою”!