У 1925 році більшовики вирішили відсвяткувати столітній ювілей Большого театру. Слід зазначити, що в післяреволюційні роки в більшовицькій Росії у публічній площині лунала думка про те, що оперний театр – це помилкове мистецтво.

Деякі драматурги і критики, на потребу партійним діячам, нарікали на буржуазність опери і балету. Неодноразово намагалась закрити Большой театр, у тому числі під приводом скорочення державних витрат. Та й загалом, будівля Большого театру більшовиками часто використовувалась не за призначенням. Камерні стіни театру опери та балету стали свідками більшості з’їздів більшовиків, а також різноманітних урочистих засідань Комінтерну, Червоної армії і там же прийняли Конституцію СРСР.

За таких непростих умов Большой театр зберіг своє існування і з нагоди 100-річного ювілею Управління Державних академічних театрів видало книгу під назвою “Московський Большой театр. 1825-1925” загальним тиражем 5000 примірників.

Книга надрукована під художньо-технічною редакцією Олександра Бродського. Більшість фотографій театральних персонажів, старовинних гравюр і документів, що відносяться до періоду XIX – початку ХХ століття, надані Державним театральним музеєм імені Олександра Бахрушина. Обкладинка книги і шрифт заголовних (великих) літер створені російським художником і графіком Сергієм Васильовичем Чехоніним (учнем Іллі Рєпіна). 

Чому Луначарський зберіг Большой театр

Безпосередню участь в загальній редакції книги здійснював Народний Комісар Освіти Анатолій Луначарський. Втім, за свідченням сучасників, Анатолій Луначарський на той час грав роль “ліберального міністра” і на фоні іншої когорти кровожерливих катів непогано виділявся.

Тож, побоюючись бути звинуваченим у фронді, в передмові до ювілейного видання “Московський Великий театр.1825-1925” Нарком Луначарський пафосно написав про те, що передбачає створення опери, яка буде грандіозним символом великих революційних переживань і відобразить славне минуле боротьби, а також тріумфальне майбутнє.

Інтриги кремлівських лицедіїв

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття російський поет і мемуарист Владислав Ходасевич опублікував за кордоном серію “крамольних” нарисів про Радянську Росію. З неповторним сарказмом в оповіданні “Білий коридор” описуються інтриги в московських театральних колах, а також “містечкові” підступи за кремлівськими стінами:

“До кінця 1918 року, я з багатьма московськими письменниками опинився співробітником ТеВ, тобто театрального відділу Народного комісаріату просвіти. Це була установа безглузда, як всі тодішні установи. Відділом завідувала Ольга Давидівна Каменєва, дружина Лева Каменєва і сестра Троцького, істота безособова, чи зубний лікар, чи акушерка. Можливо в юності вона грала в аматорських виставах. Завідувати ТеВ вона надумала від нудьги і заради престижу”.

“Призначення Каменєвої завдавало страшенні душевні муки дружині Горького, Марії Федорівні Андреєвій, яка вважала, що головування у ТеВ має належати їй. Ворожнеча між високопоставленими панянками не стихала. Марія Федорівна вела під Каменєву підкопи, але та стійко оборонялася”.

“Ми складали репертуарні переліки для театрів, які не хотіли нас знати. Намагалися протягнути класичний репертуар: Мольєра, Шекспіра, Гоголя, Островського. Комуністи намагалися замінити його революційним, якого не існувало. Іноді приїжджали якісь “делегати з місць”, і, на сором Каменєвої, заявляли, що пролетаріат не хоче дивитися ані Шекспіра, ані революцію, а вимагає водевілів”.

“Одного разу в Театральному відділі “радилися” понад п’ять годин. Я сидів далеко від Каменєвої. Раптом отримую від неї записку. Пише, що засідання затягнулося, проте є дві п’єси, які необхідно негайно прочитати і обговорити в репертуарній секції. Тож – вільний я сьогодні після дев’ятої години вечора? Відповідаю на цій записці: “Так” – і за кілька хвилин отримую від секретаря смужку паперу з червоною печаткою і підписом Каменєвої: пропуск в Кремль. Секретар шепоче: – Ольга Давидівна просить зібратися у неї вдома, тому що тут не опалено і не можна затримувати службовців нижчого рангу”.

“Тоді радянські жінки поспішали навести на себе велич. Опікувалися мистецтвами, сварилися через автомобілі і засновували “салони”. Відповідно до обов’язків, вони захищали пролетарських письменників, але у себе їм хотілося приймати “буржуазних”. Очевидно, за нашу платню ми зобов’язані не тільки служити у ТеВ, але і складати літературний салон Ольги Давидівни”.

“… Луначарський починає читати. Що година, то й новий клопіт! Він читає по книзі! Тобто, ми повинні слухати п’єси не нові, а давно надруковані, які, навіть якщо було потрібно, ми могли б прочитати самі. Це означає: нас заманили, щоб фактом нашої присутності читання старих п’єс перетворити в літературну подію. Луначарський читав за всіма правилами драматичного мистецтва, за різних осіб – на різні голоси. Мабуть, до читання він заздалегідь підготувався. Слухати його кривляння було важко”. 

«…Стіл в їдальні не тільки був “сервірований”, але й так сказати – “маскований”. Сервірований вузькими фаянсовими чашками з розтрубом догори. До чаю, як усім відомо, такі не сервіруються: вони призначені для шоколаду. Але можливо, що Каменєвим тільки такі при розподілі і дісталися: це – чашки з палацу, з тоненькім золотим обідком і чорним двоголовим орлом. На таких же тарілках лежали скибочки чорного хліба, ледь-ледь змащеного пряженим маслом, а в цукорниці – шматки брудного, так званого “граного” цукру: свою назву він отримав від того, що купувався у червоноармійців, які їм розплачувалися, граючи один з одним в карти. Саме в цьому і полягали хитрощі з маскуванням: убогістю вечері хотіли нам продемонструвати, що в Кремлі харчуються так само, як ми”.

Післямова до видання “Московський Большой театр”

Незважаючи на нудну більшовицьку солодкуватість у вступній частині, видання “Московський Большой театр. 1825-1925” має значну історичну цінність. В каталозі опубліковані рідкісні літографії фасаду театру, відбудованого після двох пожеж поспіль. Не менш цікавою є фотографія завіси, що була у театрі в період 1896 – 1907 років.

Читач отримує можливість ознайомитися з афішами, декораціями і театральними костюмами середини XIX – початку XX століть до таких постановок як “Лоенгрін” Вагнера, “Євгеній Онєгін” Чайковського, “Борис Годунов” Мусоргського, “Аїда” Верді і навіть портрет Федіра Шаляпіна в образах Дон Кіхота або Бориса Годунова.

В заключній частині видання “Московський Большой театр. 1825-1925” опублікована стаття російського архітектора Івана Рерберга під назвою “Історія будівлі Большого театру”. У післямові розповідається про обставини придбання земельної ділянки та про суми фінансування на будівництво першого (згорілого) – Петровського театру, а також про події, що призвели до відкриття 6 січня 1825 року “нового” Петровського театру. І звичайно ж, читач дізнається чому через 17 років (після відновлення Петровського театру), у 1853 році знадобилося знову витратити 900 тисяч карбованців на будівництво “третьої” будівлі, що стала Большим театром.

Антикварна галерея ARS Kerylos вперше для читачів публікує повну скановану копію раритетного видання “Московський Большой театр. 1825-1925”.