Під час роботи над статтею “Таємниці мадам Жаспар та її колекції” довелося детально вивчати життя російських емігрантів в Харбіні і Шанхаї. Переглядаючи мемуари харбінців, на очі потрапила книга “Життя російських поетів і літераторів у Харбіні і Шанхаї, 1930-1950”.

Книгу видали в Амстердамі у 1987 році. Як виявилося в подальшому, доля людини, яка написала мемуари не менш загадкова, ніж у героїні, яка подарувала київському музею колекцію китайського живопису.

З’ясувалося, що автор книги – Валерій Францевич Перелешин, нащадок шляхтичів із старовинного роду Салатка-Петрище, що мешкали у Лепельському районі Вітебської губернії Російської імперії. На початку ХХ століття батько майбутнього поета – інженер-будівельник Франц Еразмович Салатка-Петрище відправився у Сибір керувати роботами з прокладання залізничних колій Транссибірської магістралі. Там, в Іркутську 20 липня 1913 року народився Валерій.

У розпал громадянської війни в Сибіру (1920 рік) батько переїхав до Харбіна і влаштувався працювати вчителем у російській гімназії. До речі, в родині вільно розмовляли чотирма мовами: російською, французькою, німецькою та польською, а вимушена еміграція змусила вивчати і китайську.

Середню школу Валерій закінчив з відзнакою у 1930 році, а за п’ять років отримав диплом юриста. У ці роки в Маньчжурії (в смузі відчуження Китайсько-Східної залізниці) по відношенню до російських емігрантів китайськими судами застосовувалося дореволюційне російське право. Тому юридична освіта була популярною. До того ж, Юридичний факультет Особливого району Східних провінцій (друга назва – Харбінський Юридичний факультет) за спеціальним договором мав акредитацію в Державному Далекосхідному університеті, що знаходився на території СРСР у Владивостоці.

Як Салатка-Петрище став Перелешиним

Перший вірш поета надрукували в ілюстрованому журналі “Рубіж” 11 червня 1932 року. Багаторічна творча співпраця Валерія з харбінським журналом тривала аж до його закриття радянською військовою адміністрацією у 1945 році. Ось як про ці події згадує поет:

“Йти до редактора журналу “Рубіж” я категорично відмовився (було моторошно). Тоді мама майже насилу взяла в мене кілька віршів і відправилася на Комерційну вулицю, де у будинку № 17 розташовувалась редакція. Вірші негайно прийняли до друкування. Через тиждень я радісно летів в “Рубіж”. Коли з’ясувалося, що мої вірші прийняті, виникло питання про псевдонім або повний підпис. Ніхто не стане читати вірші Валерія Салатка-Петрище, і зупинили свій вибір на простому російському прізвищі без претензій до краси”.

Відтоді для Перелешина відкрилися двері будуаров і салонів творчої еліти Харбіна. Тоді ж юний поет увійшов у літературний гурток “Чураевка”. Цілком можливо, що саме в цей період Перелешин потрапив в поле зору радянських спецслужб, але про це трохи пізніше…

Здобувши вищу юридичну освіту, Валерій Перелешин сів за написання дисертації щодо китайського цивільного права. Однак науковим планам не судилося реалізуватися. Японська військова адміністрація, яка контролювала уряд Маньчжоу-Го, у 1937 році закрила Юридичний факультет у зв’язку з прорадянськими поглядами у більшості викладачів. 

Приблизно саме тоді, Валерій Перелешин зробив перші проби пера, адаптуючи на російську мову китайську поезію. Унікальність перекладу полягає в тому, що китайська мова – односкладова (наголос робиться на кожному складі). Крім цього, китайська строфа містить у чотири-п’ять разів менше слів, ніж її буквальний переклад. Однак закордонні літературні критики настільки високо оцінили легкість і красу рими Перелешина, що згодом використовували його російськомовні переклади для адаптації китайської поезії на європейські мови.

Пристрасті ченця Германа 

Поставивши хрест на кар’єрі вченого, Валерій Перелешин вступив до Володимирської духовної семінарії у Харбіні. У 1938-му році прийняв більш радикальне рішення: пішов у Казансько-Богородицький монастир Харбінської єпархії, прийняв постриг і його нарекли ім’ям Герман. Зі спогадів самого Перелешина відомо, що в монастирі постійно перебувало від десяти до п’ятнадцяти ченців, більшість з яких були “гіркими п’яницями”. 

Постриг і слухняність абсолютно не перешкода для ліричного настрою ченця. Сім років самітництва Перелешин продовжував писати вірші. До 1943 року поет видав одразу три збірки поезій, використовуючи псевдонім “монах Герман”.

Низка зарубіжних публіцистів схиляються до думки, що в такий спосіб чернець і поет намагався придушити власні гомосексуальні нахили. В одному з листів до письменника Петра Балакшина поет зізнався:

“Особисті спокуси також зіграли певну роль у відмові від чернецтва”.

Подвійне життя Валерія Перелешина

У 1937-му році Народний Комісар Внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав наказ № 00593, відповідно до якого підлягали арешту всі, так звані, харбінці у кількості 25 тисяч чоловік, які повернулися у СРСР. Забігаючи наперед, варто відзначити, що доля російських білоемігрантів, які залишилися в Маньчжурії і опинилися у 1945 році в зоні відповідальності радянської військової адміністрації була не набагато кращою.

Тим часом Петро Балакшин (друг поета) у 1958 році видав книгу під назвою “Фінал у Китаї”. У дослідженні, опублікованому у ФРН, розповідається про щільну роботі ЧеКа в середовищі російських емігрантів Харбіна і Шанхая. При цьому звідки у письменника такі глибокі знання про роботу спецслужб, замовчується:

“З 1920 року таємна агентура ВНК-НКВС стала проникати за кордон для ведення підпільної роботи серед місцевого населення і російської білої еміграції. Частина агентури була направлена з Москви, інші були завербовані на місцях. Головне ядро чекістського апарату містилося в будівлі радянського генерального консульства у Харбіні. Декілька резидентур були створені на лінії Китайсько-Східної залізниці, а також у містах Маньчжурії і Північного Китаю”. 

“При генеральному радянському консульстві в Харбіні знаходився зовсім відокремлений відділ на чолі з резидентом. Зазвичай цю посаду з метою конспірації займав один з секретарів або віце-консулів. У 1927-1928 роках цей пост займав другий віце-консул Знаменський. ЧеКа малу велику мережу секретних агентів, інформаторів, філерів у всіх службах, установах КСЗ у Харбіні і на лінії, у всіх конторах, ресторанах, кафе, на телефонній станції, на пошті, в більшості емігрантських організацій та установ”.

Напередодні закриття журналу “Рубіж”, в серпні 1945 року у Харбіні відбулася знакова подія. Представники радянської військової адміністрації в будівлі колишнього японського консульства влаштували офіційний прийом. Запросили співробітників щотижневого видання, а також літераторів, поетів і журналістів, які друкувалися в журналі. Після урочистої вечері гостей заарештували, посадили в товарний потяг і відправили у СРСР по етапу. На цьому історія журналу “Рубіж” припинилася. Всього за період з 20 серпня 1926 року до 10 серпня 1945 року вийшло 862 номери.

Загалом, за даними громадської організації “Міжнародний меморіал”, у післявоєнний період на території Маньчжурії радянською каральною машиною репресовано понад 37 тисяч осіб (з числа колишніх підданих Російської імперії і членів їх родин).

На тлі описуваних подій, Валерій Перелешин склав із себе чернечий сан і з легкістю вступив на роботу перекладачем у китайське відділення Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС). Неймовірно, але у пік репресій з боку МДБ-НКВС щодо російських емігрантів в Китаї, монах Герман отримав радянське громадянство. Можна сказати, що нахабно працював “під носом” у чекістів. 

Завершивши кар’єру перекладача у ТАРС, громадянин СРСР Валерій Перелешин подав заяву на візу США і покинув Китай 29 квітня 1950 року на кораблі “General Gordon”. Однак спроба емігрувати до Сполучених Штатів зазнала невдачі. У Сан-Франциско Перелешина заарештували і через три місяці депортували назад у Шанхай. Обставини затримання згадуються в книзі Ольги Бакіч “Валерій Перелешин: життя шовкопряда”, що видана в березні 2015 року в Канаді.

До того ж, в канадському академічному журналі “Toronto Slavic Quartetly” опублікували наукову статтю про Валерія Перелешина, в якій посилаються на матеріали розслідування ФБР від 31 липня 1950 року: 

“Він був найкращим перекладачем з китайської на російську в Шанхаї. Протягом першого року він увесь час носив бороду, одяг священика і хрест. Радянські відвідувачі шанхайського офісу ТАРС мало не падали в непритомність побачивши його. У 1948 році “Совєти” постановили, що російські емігранти більше не можуть працювати на території радянських представництв. І керівник шанхайського відділення ТАРС умовив Валерія оформити радянський паспорт в останній день”. 

Втім, можливо, що ФБР не мало прямих доказів співпраці Валерія Перелешина з органами держбезпеки СРСР, інакше справу не обмежили депортацією. Не варто забувати, що у 1950-му році в Америці стартувала кампанія по боротьбі з комуністичною загрозою. У США почалися масові кадрові чистки серед держслужбовців, а власних громадян з легкістю таврували посібниками комуністів і переслідували за будь-яке інакомислення.

Наступні два роки депортований з Америки радянський громадянин Перелешин викладав російську мову в китайській середній школі в Тяньцзіні, чекаючи чергову можливість для виїзду за кордон. Знову-таки, ані радянські, ані китайські каральні органи Валерій Перелешин не зацікавив. Просто дивно, як така людина залишилися непоміченою “конторою”. 

Нарешті, після оформлення візи, наприкінці 1952 року поет відправився в Бразилію. Згідно з офіційною біографією, наступні чотирнадцять років Валерій Перелешин працював в ювелірній крамниці, у меблевому магазині, викладав англійську і займав посаду бібліотекаря. До літературної творчості Валерій Перелешин повернувся за багато-багато років. У передмові до книги “Три батьківщини”, опублікованій в Парижі у 1987 році поет написав:

“Друкуватися я почав чотирнадцятирічним підлітком. У 1932 році “дозрів” до єдиного в Харбіні літературно-художнього журналу “Рубіж”. До 1939 року мешкав я у Харбіні, потім в Пекіні, у Шанхаї і в Тяньцзіні, а з січня 1953 року мешкаю в Бразилії. Після тривалої перерви потягнуло мене у 1967 році повернутися до літератури”. 

Повернувшись до літератури, Валерій Перелешин опублікував Антологію китайської класичної поезії під назвою “Вірші на віялі”. У 1983 році видав збірку віршів португальською мовою під назвою “Nos odres velhos”. Ще за кілька років вибрані вірші увійшли до перекладу голландською мовою “Vanuit de Verte”. Надалі поета друкували як у Старому світі, так і у США. 7 листопада 1992 року Валерій Перелешин помер в будинку для людей похилого віку у Ріо-де-Жанейро, а особистий архів заповів університету міста Лейден в Голландії.

P.S. Залишається відкритим одне питання: чому поет чотирнадцять років не писав вірші і його “не тягнуло до літератури”? Важке життя емігранта на чужині навряд чи буде тому поясненням. Незважаючи на творчий “застій”, Валерій Перелешин досконало вивчив ще дві мови: англійську та португальську. Хоча, є одна версія і відповідь лежить на поверхні. Поет був настільки поглинений своєю головною роботою, що просто не залишалося ані часу, ані моральних сил на творчість. Справа в тому, що Валерій Перелешин працював бібліотекарем у Британському консульстві (!), а решту читач має додумати сам…