“Соляріс” Станіслава Лема – книга складна у всіх сенсах цього слова. Непросто читати в російському перекладі, а в оригіналі і тим паче. Твір цілком побудований на філософських міркуваннях, загорнутих у нескінченно довгі складнопідрядні речення, що іноді сягають розміру сторінки. Поки очі добігають до закінчення, а безсовісна пам’ять знехотя видавлює з себе переклад останньої фрази, геть забуваєш, що було на початку сторінки.

Особисто для мене “Соляріс” завжди асоціювався з однойменним фільмом Андрія Тарковського. Як наслідок, занурюючись в книгу і переходячи від одного розділу до іншого, подумки багаторазово повертався до знаменитої екранізації. От цікаво, мені одному здається, що Донатас Баніоніс в цьому фільмі диявольськи витончений і органічний?

За минулі 60 років опубліковано безліч відгуків читачів і анотацій літературних критиків. Головний предмет обговорення: що ж хотів сказати автор своїм твором? Не дивно, що в книзі кожен знаходить власні, таємні значення і резони, втім у мене сформувалися наступні суб’єктивні сприйняття:

• людство, не будучи в змозі цивілізувати собі подібних протягом останніх 6 тисяч років (принаймні з моменту появи перших держав), для чогось замахнулось освоювати далекі зірки. Не розв’язавши власний клубок міжетнічних, міжконфесійних, соціальних, та бозна ще яких проблем і протиріч, нащадки Адама, з уявною респектабельністю і “тонким шаром лаку цивілізації”, пхнуться в чужі світи з самовпевненістю неосвіченого і агресивного покидька, що збирається підкорити столицю. До того ж, зіткнувшись з першою невдачею, умовний містечковий мерзотник, спираючись на власні життєві правила, намагається протиставити силу непізнаному і незрозумілому, іншими словами, “набити морду” першому зустрічному “гнилому інтелігентові (алегорія щодо експериментів з рентгенівським випромінюванням Океану);
• на жаль, ми так і не навчилися цінувати те, що, а правильніше сказати того, хто поруч… Втім, передбачаючи скепсис опонентів, погоджуюсь, що в цьому випадку мною застосована заїжджена теза, що набила оскому.

Напевно всі ці думки навіяла звичайна осіння хандра, що раптово охопила мою душу як несподівано випавший перший сніг. Тим часом, досі не можу собі пояснити, чому з таким внутрішнім відчаєм я перечитував розділ про обставини самогубства тієї – справжньої, дев’ятнадцятирічної Хері. Адже сюжет, завдяки кінофільму, був заздалегідь мені відомий?! Невже з роками ми стаємо більш сентиментальними? Хоча можливо у кожного з нас свій віковий поріг до настання алогічних емпатій?

Мабуть слід обірвати в собі наплинувшу субтильну ніжність і повернутися до звичної шкури психуватого холерика. До речі, трохи дратують коментарі користувачів різноманітних інтернет-ресурсів, які буквально “ламають списи” на тему чий переклад роману краще. Одні наполягають, що переклад Дмитра Брускіна “інтимніший”, інші пишуть про нього неприємні відгуки в образливій формі, треті стверджують, що найкращий у Віри Перельман і Галини Гудимової, їх переклад нібито “жорсткіший і правдивіший”.

Однак насправді, неточності є в обох російськомовних перекладах. Десь в смисловому значенні поставлений мінус (там де у автора плюс), десь з’їдені слова і частини речень, а в деяких випадках присутні художні відсебеньки! Водночас, згадуючи радянських перекладачів варто підкреслити: переклад Дмитра Михайловича Брускіна максимально наближений до авторського тексту.

Хибні уявлення в постулаті про «живородний» Океан

Читаючи відгуки на книгу “Соляріс” натрапив на дуже дивну тезу про “живородний” (російською – живородящий) Океан, що часто використовується в різноманітних публікаціях. Так, в російськомовній версії інтернет-видання Culture.pl в квітні 2019 року було розміщено статтю під назвою “Такий різний “Соляріс”. Як посварилися Станіслав Лем та Андрій Тарковський”, в якій стверджується, що Океан планети “Solaris” нібито має жіночий рід. Російський публіцист Ігор Бєлов пише:

“у Лема назва планети Соляріс – жіночого роду, а у перекладача (мова йде про перекладача Дмитра Брускіна) – чоловічого, і це дещо зміщує акценти в книзі: польському читачеві легше уявити собі, що загадкова планета-океан – “живородна”.

Ба більше, черговий автор в своїх твердженнях пішов ще далі, написавши на сторінці російської Вікіпедії, присвяченій роману “Соляріс”, наступне:

“У перекладах Ковалевського та Афремовича планета і океан називаються “Соларіс” і це ім’я жіночого роду, відповідно до польського оригіналу (жіночий рід ім’я океану має і в пізньому перекладі Гудимової і Перельман). У перекладі Брускіна використовується написання “Соляріс”, причому це ім’я має чоловічий рід (мабуть, для узгодження зі словом “океан”), і в цій формі найбільш міцно увійшло в російську мову”.

На жаль, жодного з авторів цих помилкових дефініцій анітрохи не збентежив той факт, що в польській мові:

• слово океан (ocean) чоловічого роду;
• термін Solaris також є іменником чоловічого роду;
• літера l відноситься до м’яких звуків і тому другий склад la не може в принципі читатися як “ла”, а вимовляється як “ля”.

Природно, що Станіслав Лем, описуючи в “Солярисі” події пов’язані зі станцією або планетою, використовує іменники і прикметники жіночого роду (слова planeta і stacja в польській мові мають жіночий рід як і в російській). Втім, безпосередньо Океан у письменника завжди чоловічого роду і немає жодного натяку на його “живородне” походження.

Точкою відліку, а вірніше першим, хто висунув спотворену тезу про жіноче походження Океану є Олександр Геніс – російський емігрант і літератор, який мешкає у США. У 2003 році Геніс опублікував в російському журналі “Звезда” статтю під назвою “Три “Соляріса”, де і озвучив власну позицію:

“Вкрита мислячим Океаном планета, “зрозуміти яку важче, ніж всю решту Всесвіту”, і троє землян, замкнених на дослідницькій станції. Кожен з них прилетів сюди зі своєю таємницею – страшною або соромною. Кожен з них розплачується за неї, бо Соляріс виявився “живородним” Океаном (не дарма в польському оригіналі планета має жіноче, а не чоловіче, як у нас, ім’я)”.

Саме після цієї публікації російські літературні критики підхопили й розповсюджили просторами інтернету, як кажуть поляки, pozorną definicję. В принципі, озвучена версія можливо і комусь здаватиметься красивою, але з точки зору польської лексики є невірною.

У будь-якому разі, щоб остаточно розвіяти будь-які сумніви варто звернутися до першоджерела: думки самого Станіслава Лема, яку було опубліковано в тижневику Tygodnik Powszechny 8 грудня 2002 року. Письменник, роз’яснюючі дії “Соляріса”, використовує іменник чоловічого роду twór (в перекладі з польської – створіння):

“Не можна про нього сказати, що є океаном мислячим або немислячим, напевно проте є створінням активним, що має якийсь умисел, робить якісь вольові дії, вміє робити щось, що не має нічого спільного з усією сферою людських починань. Коли він нарешті звернув свою увагу на крихітних мурашок, які ворушилися на його поверхні, він зробив це радикальним способом».

Немає сумнівів, що якби Лем бажав привласнити Океану жіночий рід, то змінив би у статті іменник чоловічого роду twór на його синонім жіночого роду istota. До того ж, відомий польський журналіст, письменник і постійний оглядач видання Gazeta Wyborcza Войцех Орлинський у сатиричному нарисі (опублікованому 27 грудня 2004 року в Wyborcza.pl) буквально “проїхався катком” по прихильникам вишукування первинних статевих ознак там, де це абсолютно недоречно:

“Не слід проте заходити занадто далеко у вичитуванні прихованих алюзій, тому що сам Лем сильно бавився, коли читав закордонні рецензії на свою книгу. Німецький літературознавець Манфред Ґаєр зробив далекосяжні висновки з того факту, що одні неологізми Лема, що описують поведінку океану, є чоловічими, а інші – жіночими, вишукуючи в “Солярисі” алегорії пеніса і піхви.

Завзяття, з яким інтерпретатори накидаються на такі хибні (уявні) зачіпки, вимагає обережності навіть від тих, хто читає “Соляріс” в оригіналі. Ця книга нагадує психологічний тест Роршаха – кожен бачить в ній те, що підказує йому уява”.

Теорія недосконалості Бога: літературна ретроспектива до Джона Кітса і Станіслава Лема

Йшов 1818 рік. Протягом тривалої дощової осені англійський поет початківець Джон Кітс доглядав за своїм улюбленим молодшим братом. Том повільно і болісно помирав від туберкульозу і його ніщо не могло врятувати. Наприкінці листопада юнак помер у віці 19 років, при цьому невтішний Джон перебував поруч з хворим до останньої хвилини.

Під враженням від пережитого Джон Кітс задумав написати епічну поему “Гіперіон”. Лейтмотивом твору є поетичне дослідження абсолютного страждання, що носить невиборний характер. Де біль, муки і страждання зазнають як погані, так і чудові люди.

Страждають, пізнаючи біль, і жах,
І безнадію…

Вважається, що поема “Гіперіон” – найблискучіша робота Джона Кітса. Незважаючи на те, що поет прожив лише 25 років і опублікував за коротке життя тільки 54 вірші, літературні критики оцінюють внесок Джона Кітса в розвиток англійської літератури на рівні творчості Байрона. На жаль, історія з болісною і смертельною хворобою повторилася за два роки і з поетом. Стрімкий розвиток туберкульозу змусив Джона Кітса переїхати до Італії, де він і провів свої останні дні.

Спираючись на творчість Джона Кітса можна стисло сформулювати філософську позицію поета, який передчасно пішов з життя: непорушна істина полягає у поглинаючому сприйнятті сутності. Тільки за такої умови добро зможе взяти верх над загальним злом. Перефразовуючи іншими словами: людина, яка зрозуміла Істину, подолає власну фізичну недосконалість і зможе прирівнятись до Бога.

Ти в суть речей проник, Сатурн великий,
До атома …

У поемі “Гіперіон” Аполлон проголошує про те, що тягар знань перетворює його в Бога:

І відчуваю, як у бога перероджує
Мене громада знань..

або

Свідомість і мене обожуває,
Мов випив я вина блаженних
І долучився до безсмертя!

Саме тут можна провести паралель між поетичним посланням Джона Кітса і одним з наративів Станіслава Лема. У “Солярисі” Кріс Кельвін (під час діалогу зі Снаутом) заявляє про ущербність (або недосконалість) Бога, який не в змозі зрозуміти свої творіння, а також не здатний осмислити, що насправді він “творить”. Ось така кумедна тавтологія.

Знов-таки, цілком можливо припустити, що ідею розумного Океану Станіслав Лем почерпнув саме у Джона Кітса:

О небеса! О, мій незримий батько! 
Що я можу? Розкажіть мені, брати! 
О ти, глубокомудрий Океан! 
Я бачу на твоєму суворому чолі 
Відбиток роздуму. Допоможи ж нам! 

Нарешті, остання глава “Соляріса” знов дивним чином перегукується з поемою “Гіперіон” Джона Кітса. Кріс Кельвін залишається помирати на березі Океану, болісно сподіваючись, що недосконалий Бог в особі Океану знов воскресить Хері. Тим часом, Кріс остаточно внутрішньо прощає розумний і одночасно безтямний Океан, що завдає безглузді страждання членам екіпажу станції “Соляріс”:

“Заради чого? Надії на її повернення? Вже не мав надії, але жевріло останнє сподівання. Яких втілень і яких мук я ще чекав? Нічого вже не знав, окрім непохитної віри, що час нещадних чудес не закінчився”.

На останніх сторінках книги Станіслав Лем, в якості стороннього спостерігача цієї історії, не залишає читачеві жодної надії на щасливий кінець, роблячи відсилання до невідомого поета (не виключено, що до Джона Кітса):

“Вічна віра закоханих і поетів в силу любові, міцнішу, ніж смерть є помилковою. Ця брехня є виключно марною, але не смішною”.