На початку липня тільки ледачі видавці не передруковували інформацію щодо виявлення вченими з Данії “отруйних книг”. Деякі ЗМІ навіть використовували алюзії – літературні натяки на роман Умберто Еко «Ім’я рози», порівнюючи книжковий сюжет з несподіваним відкриттям датчан. (В «середньовічному детективі» один з героїв – монах-бенедиктинець цілеспрямовано просочив сторінки книги отрутою. Всі ченці, котрі читали отруйну книгу гинули).
Будучи не занадто неповоротким, я задався питанням: наскільки можуть бути правдивими такі книжкові сюжети? Неочікувано виявилося, що книга – це щось більше, ніж звичайний друкований документ або об’єкт світової історії та культури. Іноді, книга – це ще й знаряддя вбивства.
Вбивчі технології предків: як гинули люди
Наприкінці червня поточного року дослідники з Данії встановили, що три книги 16-го і 17-го століть, що знаходяться у фондах бібліотеки університету, покриті шаром концентрованого миш’яку. Виявилося, що сторінки фоліантів оброблені, так званою, “паризькою зеленню”. За словами архіваріуса датської бібліотеки, палітурки і сторінки старовинних книг були просочені отруйним порошком з банальною метою – для боротьби з паразитами.
Знову-таки, десятиліттями отруйний порошок (фр. Vert de Paris) застосовували для боротьби зі шкідниками і комахами у сільському господарстві. Зрештою використання порошку заборонили через його високу токсичність. Поряд з цим, “паризьку зелень” в якості пігменту використовували художники XIX століття, у тому числі Поль Сезанн і Вінсент ван Гог.
Масові отруєння в Стародавньому Римі
До речі, вчені з цього ж університету опублікували цікаві результати археологічних досліджень. Загальновідомо, що стародавні римляни славилися передовими комунальними технологіями: дорогами і водопостачанням. Однак питна вода в трубопроводі Помпеї була до такого ступеня отруйна, що це вкрай негативно позначалося на здоров’ї городян.
Помпейці страждали на низку захворювань. Починаючи від блювоти і діареї, і завершуючи ураженням печінки і нирок. Хімічний аналіз складу труб з водогону Помпеї показав жахливу концентрацію токсичних елементів – сполук свинцю і сурми.
Все-таки, ознайомившись з дослідженнями датчан, повертаємося до первісної мети – пошуку книг-вбивць.
Книга-схованка – мрія отруйника
У 2008 році на on-line аукціоні hermann-historica-archiv.de за 5200 євро реалізували книгу-тсхованку, що датується 1682 роком. Організатори аукціону в супровідному описі вказали, що всередині книги заховані 11 невеликих ящиків, кожен з яких (згідно написів) містив отруйні речовини. З внутрішньої сторони обкладинки невідомий творець схованки зобразив скелет людини. А на зеленій пляшечці, також захованої всередині книги – написав латинською мовою: «Statutum est hominibus semel mori» (Призначається людині щоб одразу померти). Розміри книги 36 x 23 x 12 см.
На сайті інтернет-ресурсу bookaddictionuk опубліковано докладне дослідження щодо “книжкових отрут”. Наприклад, отруйний склад під назвою “Aconitum Napellus” або “Кров ченця” – концентрат з декількох отруйних сполук, який використовувався для нанесення на наконечники стріл або їм оброблялися клинки (холодна зброя).
Втім, можливо, що книга-схованка замислювалася і як аптечка. Речовини з потаємних ящиків: мак опійний, екстракт беладони тощо можливо зберігалися з добрими намірами і застосовувалися для лікування хворих. Беладонну призначали мандрівникам для полегшення наслідків морської хвороби або як засіб для розслаблення м’язових спазм.
Як непомітно отруїти людину: подих смерті
У Національній бібліотеці медицини США зберігається унікальна книга. У 1874 році американський дослідник Роберт М. Кедзі опублікував книгу-альбом, що стала документальним підтвердженням масштабних отруєнь в історії людства. Колишній військовий хірург, після завершення Громадянської війни в Америці, намагався просвітити сучасників щодо смертельної небезпеки … Шпалер!
Справа в тому, що наприкінці XIX століття в Сполучених Штатах 65% всіх шпалер містили миш’як. Яскравий декор стін в салонах і вітальнях вищого суспільства підтримувався за рахунок шпалер, створених з використанням смертельних токсинів. До складу шпалер входила ця ж, горезвісна «паризька зелень», а також інші пігменти на основі миш’яку та оксидів міді. Як наслідок, з вдиханням мікроскопічних часток пилу миш’яку, відбувалося затяжне хронічне отруєння, що поступово призводило до летальних наслідків. Невідома хвороба збивала з пантелику і хворого, і лікаря.
Таким чином, в одному альбомі зібрані найпоширеніші зразки отруйних шпалер. Книга отримала назву “Shadows from the Walls of death». У перекладі – «Тіні від стіни смерті». До нашого часу зі 100 примірників, надрукованих 150-років тому, збереглося всього чотири. Більшість бібліотек, через острах отруїти читачів, знищили отримані книги-альбоми…
У дослідженні доктора Кедзі підтверджується, що згубні властивості миш’яку були загальновідомі і такі знання використовувалися зі злочинною метою. Так, один із способів вбивства у Вікторіанську епоху літньої заможньої тітоньки або дружини, що остогидла – наклеїти в її спальні нові красиві шпалери!
Хоча, наведений спосіб зведення рахунків занадто складний і швидше підходив для “вбивчих естетів”. У Британії миш’як вільно продавався в продуктових крамницях. На прилавках поруч розміщувалися чай, печиво, цукор, борошно та отрута. Будь-яка покоївка з легкістю могла підсипати отруту в святковий пудинг господині.