135 років тому в Європі вперше опублікували наукову працю, в якій були систематизовані результати досліджень Леонардо да Вінчі в сфері астрономії, військової справи, архітектури, природознавства, анатомії та медицини. Німецький історик Жан-Поль Ріхтер в монографії «Літературні твори Леонардо да Вінчі» (1883 рік) зібрав воєдино розрізнені манускрипти великого флорентійця. Майже півтора століття ця публікація була головним дослідженням рукописів Леонардо, на яке посилалась більшість вчених та мистецтвознавців.

Упродовж наступних десяти років декілька видатних мислителів кінця 19 століття, аналогічно Ріхтеру, опублікували ще низку збірок з науковими досягненнями Леонардо, серед них: «Атлантичний кодекс», рукопис “Про політ птахів” і “Кодекс Тривульціо”. До речі, мало хто знає, але більшість виданих “Антологій Леонардо” з математики, механіки та природничих наук були скомпільовані редакторами з уривчастих фрагментів наукових думок художника з метою їх адаптації для широкого кола читачів.

На території колишнього Радянського Союзу вперше така публікація з’явилася тільки у 1935 році. Однак це видання дуже рідкісне і його важко знайти. Наступне – вже за 1955 рік: “Леонардо да Вінчі. Вибрані природничо-наукові твори “, видавництво Академії наук СРСР, під редакцією В.П.Зубова.

Саме завдяки згаданим адаптованим публікаціям стало відомо, що прочитати оригінальні стародавні манускрипти художника без спеціальної підготовки практично неможливо:

• Леонардо писав незвичним для нас способом, як правило, справа наліво;
• в рукописах відсутні абзаци, пунктуація і хронологія, а розподіл тексту абсолютно випадковий;
• зустрічається багато повторів, іноді обривається нитка аргументів, а думка залишається незавершеною;
• в написанні використовуються незвичні скорочення і символи, а також немислимі комбінації з двох-трьох слів, об’єднані в одне;
• текст фрагментарний і на перший (поверхневий) погляд здається, що в розрізнених клаптиках креслень, пояснень і думок художника відсутні внутрішні логічні зв’язки.

Ключі до загадок Леонардо да Вінчі

Для розшифрування записів Жан-Поль Ріхтер створив спеціальний словник з ключами до «спецсимволів Леонардо». При цьому існує кілька теорій, що пояснюють мотиви, які спонукали Леонардо до такого незвичайного стилю написання щоденників, а також причини виникнення ореолу таємничості навколо всієї його творчості.

Версія перша: Леонардо да Вінчі, як вчений-гуманіст

Прихильники наукового гуманізму вважають, що Леонардо цілеспрямовано створював перешкоди для читання своїх записів. Нібито великий механік, математик і архітектор прийняв свідоме рішення, що його сучасники ще не готові до наукових досягнень, які випереджали час. Проте, цю теорію спростовує сам Жан-Поль Ріхтер, стверджуючи на сторінках монографії, що все з точністю до навпаки. Незважаючи на перелічені складності в сприйнятті тексту: «Леонардо дуже хотів опублікувати власні твори. Мріяв про те, щоб їх прочитало якомога більше людей».

Версія друга (медична): дислексія Леонардо да Вінчі

Незвичайна звичка писати справа наліво пояснюється тим, що Леонардо да Вінчі був лівшею і, до того ж, можливо, мав рідкісне вроджене неврологічне порушення – дислексію. Це захворювання проявляється в нездатності сприймати і відтворювати довгі послідовності з літер та цифр. Прихильники цієї версії вважають, що Леонардо частково спромігся самостійно подолати хворобу. Інакше кажучи, так йому просто було зручніше писати. (Перша методика з корекції дислексії з’явиться в США тільки у 1982 році).

Версія третя (конспірологічна): Леонардо да Вінчі – містифікатор

Історичні розслідування двох дослідників з Великої Британії Лінн Пікнетт і Клайва Прінса призвели до несподіваних результатів. Ці англійці буквально перевернули з ніг на голову основні догмати християнства.

За версією адептів теорії змови, Леонардо був переконаним єретиком і містифікатором.

“Під час створення «Таємної вечері» художник посміявся, зобразивши неканонічні образи святих, вважаючи, що жахливу брехню ніхто не помітить».

Більш того, автори вважають, що Леонардо да Вінчі брав безпосередню участь у фальсифікації християнської «святині» – Туринської Плащаниці. До речі, Ден Браун писав свій бестселер «Код да Вінчі», спираючись саме на публікації Л.Пікнетт і К.Прінса.

Версія четверта (фізіологічна): Леонардо — гермафродит?

У книзі «Леонардо да Вінчі і Братство Сіону» Лінн Пікнетт озвучує тезу, що на знаменитому портреті Мони Лізи зображений не хто інший, як сам Леонардо.

«Леонардо був зачарований гермафродитами настільки, що розписував відповідними малюнками аркуш за аркушем».

У алхіміків, до яких автори зараховують і Леонардо, символом досконалості та цілісності (Божественного начала), як би це дивно не звучало, був образ гермафродита [андрогіна].

Припущення про гомосексуальність Леонардо підтримала й американська художниця Ліліан Шварц. Автор серії наукових публікацій з комп’ютерного аналізу зображень зіставила Мону Лізу з найбільш відомим автопортретом Леонардо та отримала математичний збіг.

«Обидві половинки цього колажу мають схожий вираз облич зі спрямованими вниз очима, поглядом вдалину і відсутністю посмішки».

Крім цього, Л.Шварц порівняла автопортрет Леонардо із зображенням «Вітрувіанської людини», а також з анатомічними малюнками чоловіків з щоденників митця. Як наслідок, також виявила збіги в геометричних пропорціях зображених облич.

Втім, тези з цього дослідження беззастережно приймати не варто. Справа в тому, що і навколо правильності атрибуції автопортрета Леонардо досі не вщухають суперечки. Водночас, на картинах і малюнках Леонардо, дійсно, зустрічається дуже багато збігів.

І цілком можливо, що такі збіги не випадкові. Якщо уважно розглянути дві картини Леонардо: «Іоанн Хреститель» та «Свята Анна з Мадонною і Христом», то допитливий погляд виявить тотожність в рисах облич Іоанна та Анни.

Версія п’ята (з позиції психоаналізу): Зигмунд Фрейд про Леонардо

Зигмунд Фрейд приступив до дослідження психосоматики Леонардо, керуючись зовсім іншими мотивами, ніж ті, які йому приписують неуки. Він не прагнув очорнити і «втоптати в бруд велике», а лише знайти нове і цінне знання для науки.

У книзі – дослідженні «Леонардо да Вінчі. Спогад дитинства» З.Фрейд відповідає на ключові питання: «Що заважало сучасникам зрозуміти особистість Леонардо, а також чому художник і для того часу, і для сьогодення, дотепер, залишається загадкою»?

Сучасники художника дивувалися його дивним примхам. Леонардо був захоплений експериментальними дослідами, а образотворче мистецтво не було у пріоритетах. Замість виконання замовлень і заробляння грошей, він із задоволенням розчленовував трупи і будував літальні апарати, вивчав рослини й отрути. При цьому ухилявся від нових замовлень на картини, з небажанням малював прийняті в роботу і часто кидав розпочате.

Над «Таємною вечерею» Леонардо працював три роки, портрет Мони Лізи писав (зі слів Джорджо Вазарі) чотири роки і забрав картину з собою до Франції в незакінченому вигляді.

Зигмунд Фрейд про роботи Леонардо да Вінчі:

«У продовж тривалого часу, коли художник був зайнятий портретом Мони Лізи, він так перейнявся їм і зжився з усіма деталями образу, що ці ж риси, особливо таємничу посмішку і дивний погляд, переніс на всі обличчя, які писав пізніше. Мімічна особливість Джоконди помітна і в картині Іоанна Хрестителя, і в рисах обличчя Марії на картині зі св. Анною».

За Фрейдом, Леонардо пережив в дитинстві психосексуальний розлад – придушення лібідо (гомосексуальне), яке, зрештою, сублімувалося в дослідну пристрасть. Спостерігається яскраво виражене захоплення експериментальною наукою в противагу до повільності в творчості, індиферентності до добра і зла, а також до повного сексуальної байдужості Леонардо до протилежної статі.

«Він перетворив всі власні пристрасті в одну пристрасть до дослідження. Це і є ядро і таємниця його особистості»!

Трагедія творчості Леонардо да Вінчі

Варто зазначити, що представники академічної науки називають останні три версії повною нісенітницею. Доктор мистецтвознавства Василь Павлович Зубов записав:

«Леонардо став основоположником нового наукового напрямку – експериментального природознавства. Читаючи рукописи, ми як би безпосередньо присутні під час наукової творчості».

Тобто, рукописи Леонардо повністю розкривають всі стадії творчого процесу вченого і художника, у якого не було можливості постредагування на комп’ютері:

• стадія зародження наукової думки;
• роздуми, сумніви і отримання рішення;
• фінальна стадія з логічними висновками.

Проте, трагедія творчості Леонардо – невідповідність між його великими задумами і реальними можливостями.

Читайте також заплутану історію про картину “Спаситель світу”, сюжет гідний детектива Йена Пірса.