У тридцяті роки минулого століття американські музикознавці здійснили низку досліджень на тему впливу значущих соціально-економічних подій в історії США на появу нових музичних напрямків. Одним з таких досліджень стала робота афроамериканського історика Симмса Кемпбелла. У 1939 році С. Кемпбелл записав:

“Гра на піаніно в стилі бугі-вугі зародилася в скипидарних таборах Техасу”.

Виявилося, що расова сегрегація, корупція в американських судах і продажність правоохоронної системи США, найбезпосереднішим чином вплинули на виникнення бугі-вугі.

Закони США про бродяжництво і боргове рабство

Річ у тім, що на рубежі XIX-XX століть у більшості штатів діяли, так звані закони про бродяжництво. Формально будь-яку особу, що залишилася без роботи могли притягнути до кримінальної відповідальності. Наприклад в штаті Флорида під дію закону про бродяжництво потрапляло до двадцяти категорій:

• шахраї, бомжі і звичайні п’яниці;
• никчемні, розпусні люди або жебраки;
• особи, які займаються незаконними іграми;
• вуличні музиканти і жонглери;
• злодії і торговці краденим;
• бешкетники;
• особи, які не мають постійної роботи чи постійного прибутку;
• працездатні особи, які живуть на заробітки своїх дружин або неповнолітніх дітей;
• працездатні чоловіки старше 18 років, які не мають засобів до існування тощо.

На практиці за цією статтею засуджували темношкірих американців, корінних індіанців або представників білої раси з нижчих соціальних верств. Суддівський корпус Америки, перебуваючи у змові з власниками скипидарних виробництв, призначав таким «бродягам» виправні роботи. Засуджених прирікали на багаторічне боргове рабство.

У наш час американський правозахисник і публіцист Стетсон Кеннеді опублікував дослідження під назвою «Путівник по США Джима Кроу», в якому розповідається про расову сегрегацію та систему боргового рабства, що існували в ту епоху. Автор навіть придумав власний термін цьому явищу – класовий тероризм стосовно своїх громадян. У США ця книга рекомендована старшокласникам і студентам, які вивчають історію Америки.

Скипидарні табори

Наприкінці 19 століття Східний Техас оточували величезні хвойні ліси, в яких тисячі людей були задіяні для виробництва скипидару. Колишні раби і ті, кого засудили до примусової праці, займалися збором соснової смоли, з якої шляхом дистиляції отримували скипидар. Слід зазначити, що 13-а поправка до Конституції США говорить:

“Ні рабство, ні підневільна робота, якщо тільки вони не є покаранням за злочин, за який особу належним чином було засуджено, не повинні існувати в Сполучених Штатах або в будь-якому іншому місці, підпорядкованому їх юрисдикції».

Тим не менш, і через більш як півстоліття після скасування рабства, в південних штатах рабовласницька система продовжувала існувати. Єдине, що змінилося в ХХ столітті, так це методи поневолення.

Корумповані американські правоохоронці повсюдно застосовували закон про бродяжництво для укомплектування дешевою робочою силою скипидарні табори. В свою чергу власники таборів постачали працівникам продукти і предмети першої необхідності за непомірними цінами. Як наслідок, останні постійно перебували в боргу перед організаторами таборів.

Як зароджувався бугі-вугі

Природно, що у вихідні дні на території скипидарних таборів відкривалися шинки. Власники «бізнесу» заохочували пияцтво і таким чином змушували працівників «спускати» зароблені кошти і знову залазити в борги.

Згодом у шинки почали запрошувати музикантів. Втім, з економії запрошувався всього один музикант. Як правило, це був піаніст, який граючи мелодію ще й відбивав ритм по клавішах, замінюючи собою і барабанщика.

Піаністи-одинаки мандрували потягами між скипидарними таборами і лісозаготівлями, а їх музика поширювалася по всьому Техасу і зрештою всією країною.

У 1993 році американський музикознавець Алан Ломакс опублікував статтю, в якій так і написав:

«Бугі-вугі назавжди змінив піаністів, оскільки нікому невідомі темношкірі музиканти з сильними руками перетворили музичний інструмент в полірітмічний потяг».