Немецкие офицеры на Софиевской площади, Киев, 1918 год

Пригоди бравого контррозвідника

Мене завжди дивувало, чому для росіян, та й для багатьох українців все прямолінійно і зрозуміло тільки на підставі підручників, написаних ще за часів СРСР. При цьому навіть після розвалу Радянського Союзу більшість продовжує щиро вірити у міфи, що репродуціювалися совкової пропагандою.

Як пояснити той факт, що на пострадянському просторі в основної маси відсутнє бажання вишукувати альтернативні джерела, читати маловідомі зарубіжні та вітчизняні публікації, знайомитися з раніше недоступними авторами?! І якщо впертість північних сусідів можна пояснити великодержавним шовінізмом, то що мотивує, а правильніше сказати стримує у саморозвитку наших співвітчизників – лінь або зашореність?

Перечитуючи спогади російських емігрантів, я щоразу переконуюся, наскільки кардинально відрізняється офіційна радянська історія, від того, що дійсно відбулося. Мої ровесники і ті, хто постарше напевно пам’ятають пропагандистські тези зі шкільних уроків і радянських кінофільмів (припустимо таких, як “Стара фортеця” 1973 року) про звірства петлюрівців і полум’яну боротьбу більшовиків з білогвардійцями та Антантою.

Тим часом, потрапила до мене чергова цікава книжка під назвою “Записки начальника контррозвідки”. Це автобіографічна повість офіцера Російської імперії Устинова С.М., одного з керівників контррозвідки в штабі командувача Чорноморським флотом під час Першої світової війни. Устинов опублікував власні спогади, перебуваючи в Белграді у 1922 році.

По-перше, книга примітна тим, що автор кримчанин і родом з Сімферополя. А цей факт додає деяку пікантність, про яку стане зрозуміло наприкінці. По-друге, спогади видані безпосереднім учасником подій, практично відразу після згаданих казусів та інцидентів. Як то кажуть, поки свіжо у пам’яті. По-третє, записки Устинова С.М. заслуговують на повну довіру, оскільки це мемуари посадової особи, наділеної владою, що мала доступ до оперативної інформації, у тому числі, що становила державну таємницю Російської імперії.

Українці першими вчинили опір більшовикам

Устинов С.М. пише, що наприкінці листопада 1917 року після Жовтневого перевороту в Криму та на півдні України війська Чорноморського флоту були повністю деморалізовані. Численне військове угруповання, розташоване уздовж узбережжя від Поті і до Миколаєва не вчинило більшовикам жодного опору. Офіцери мовчки здавали особисту зброю, спокійно спостерігали за грабежами та експропріацією майна «буржуїв». Покірно здавалися на милість більшовиків, усвідомлюючи, що загибель не тільки неминуча, але і жахлива: через допити, знущання і тортури.

Загальний настрій переважної російськомовної більшості зруйнованої імперії характеризувався двома реченнями: “Союзники прийдуть. Союзники врятують Росію”. Тим часом, самі панове – колишні монархісти, не поспішали рятувати Росію від більшовиків.

Першими, хто організував реальний спротив більшовикам – це українці. Після того, як Центральна Рада прийняла III Універсал, проголосивши створення Української Народної Республіки, в Одесі з’явилася українська варта (патрулі з жовто-блакитними прапорами). Не всі одесити прийняли із захопленням український шлях на самовизначення, але громадський порядок в місті підтримувався на належному рівні.

Повстання більшовиків в Одесі

На початку січня 1918 року в “Перлині біля моря” більшовики підняли повстання. У місті тривали важкі бої. Так описує події Устинов С.М.:

“В Одесі стався тривалий і завзятий бій більшовиків з сотнями людських жертв. Містом оволоділи більшовики. Державний банк, пошта, увесь порт вже зайняті ними. На вокзалі засіли українські частини. На наших очах довго відбивався український броньовик від натиску більшовиків. Броньовик зіпсувався, але тримався до останнього свого заряду, після чого він з урочистими криками був узятий більшовиками, і всі українці в ньому були вбиті”.

Міські бої йшли більше трьох діб, тільки наприкінці четвертого дня українські війська відступили і більшовики остаточно оволоділи містом.

Німецький «порядок» в Миколаєві

Не менш цікаво Устинов С.М. розповідає про події, пов’язані з витісненням більшовиків з України німецькими військами:

“Німці увійшли до Миколаєва без бою. Прокинувшись якось вранці, я з вікна своєї кімнати раптом побачив німецькі автомобілі. Їх було мало, але навіть в невеликій чисельності і в тому спокої, з яким німецькі офіцери в’їхали у місто, відчувалася їхня сила. Населення поспішало здати зброю. Після свавілля більшовиків усі відчули гніт німецької законності.

Три дні пройшли тихо і спокійно. Але раптом затріщали кулемети і загуркотіли гармати. Виступили місцеві більшовики. Німці розправилися з ними скоро і жахливо. Були спалені сотні будинків. Більшовики спалювалися в них разом зі своїми родинами. Гармати рознесли багато будинків. Убитих і поранених налічувалося понад тисячу”.

Під час подальшого оповідання герой книги, зірвавши з мундира знаки розрізнення, перебирається до Києва. Дуже жалісливо пише про те, як кілька тисяч російських офіцерів, що сховалися в Києві (під захистом німців) від більшовиків, нібито пристрасно бажали потрапити на південь Росії – в Добровольчу армію, але не мали коштів туди дістатися. Справа обмежилася тільки складанням списків і очікуванням, коли ж їм надішлють гроші на дорогу. Тільки не зрозуміло, від кого вони чекали ці кошти отримати.

Військовослужбовці Німецької імперії на березі Дніпра, 1918 рік.

Тремтіння контррозвідника перед петлюрівцями

Далі автор продовжує демонструвати власну великоросійську зневагу. Процес формування України в якості незалежної держави Устиновим С.М. сприймається виключно, як “німецька вигадка”. Втім, з метою пошуку грошових коштів та “даху над головою”, це не завадило йому записатися рядовим на службу до війська гетьмана.

Опинившись в Миколаєві, Устинов С.М. разом з трьома тисячами інших російських офіцерів, призваних гетьманом для охорони південних рубежів України, після перших же пострілів петлюрівської артилерії, кидає казарму і перебирається на вантажне судно, що прямує в Одесу.

За кілька днів, ховаючись в брудному вугільному трюмі судна, браві вояки дісталися Одеси. На той час Одесу також вже захопили петлюрівці. Однак, на подив контррозвідника, в місті не було ані погромів, ані розстрілів. Колишні офіцери і місцеві мешканці сиділи в кафе, гуляли містом та продовжували жити звичайним розміреним життям. Повернувшись у розташування казарм, Устинов дізнається подробиці захоплення Миколаєва петлюрівськими військами:

“Нашу панічну втечу було висміяно усіма жителями Миколаєва. У місто дійсно увійшло близько п’ятдесяти петлюрівців, але крім кількох грабежів покинутих квартир, організованих “самообороною” (з числа мешканців Миколаєва), в місті все було спокійно. Усюди по вулицях валялися гвинтівки, а на площі були перекинуті дві гармати”.

Незважаючи на зраду, Устинов С.М. не посоромився забрати належну заробітну плату за службу Українській державі. А в якості власної заслуги, герой книги похвалився, що напередодні втечі встиг захопити і зберегти відомість обліку грошового забезпечення особового складу миколаївського гарнізону.

Грошові побори більшовиків

Згодом, на зміну петлюрівцям на південь України приходять більшовики. Добровольча армія знову віддає Одесу без бою. Білогвардійські офіцери, ховаючись у місті, знов покинули розташування штабів і військових частин. Більш успішні – прямують у бік морського порту, щоб потрапити за кордон.

Водночас більшовики зайняті грабежами. Колишній отаман, який перейшов на бік Червоної армії Никифор Григор’єв оголошує одеситам ультиматум. У своїх спогадах Устинов С.М. стверджує:

«на Одесу була накладена контрибуція у 500 мільйонів. Григор’єв погрожував знести всю Одесу, якщо гроші не будуть сплачені своєчасно. Тисячі буржуїв були заарештовані. Дві величезні будівлі на Катерининській площі були зайняті під НК (Надзвичайну комісію). Почалися розстріли».

Багаті домоволодіння більшовики спустошили відразу, а пізніше взялися за майно і простих містян. Практика масових грабежів і, так званих «днів бідноти» (дні, коли відбулася загальна конфіскація майна) від більшовиків відвернула навіть одеський пролетаріат: робітників і бідняків окраїнних районів, а також залізничників.

Історія автора книги завершується банально. Буквально вирвавши в останній момент свою заробітну плату, нараховану за службу у Добровольчій армії, Устинову вдається сісти на морське судно і перебратися за кордон.

Висновок, який напрошується після прочитання мемуарів Устинова наступний: головне для колишнього контррозвідника з Сімферополя – готовність служити при будь-якій владі, навіть у ненависній Україні, а заробітну плату кримчанин був здатний вигризти з кого завгодно.