Справа про спотворення цапиної подоби

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття зародилося таке поняття, як радянська сатира. Бурхливе зростання кількості фейлетонів і карикатурних нарисів, що висміювали людські вади мало під собою ідеологічне підґрунтя. Радянська пропаганда глузувала з дореволюційного минулого та “пережитків НЕПу”. Одночасно переслідувалася мета виховання або навіть правильніше казати: формування “нової радянської людини” – ідеалу комуністичної моральності.

У переважної частини нащадків Homo Soveticus та й у мене особисто, тривалий час радянська сатира уособлювалася виключно з декількома «дозволеними» авторами, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Давайте разом спробуємо згадати: «Суд над піонером» Пантелеймона Романова, «Одеські оповідання» Ісаака Бабеля, антирелігійні вірші Маяковського, пародійні новели М.Зощенка, ну, і, звичайно ж, насмішники над радянськими бюрократами і напівграмотними міщанами – І.Ільф та Є.Петров.

Радянська сатира – історія заборони

Літературна творчість, що йшла у супереч з ідеологією комуністичної партії, заборонялася. Автори, які виходили за «ідеологічні рамки», такі як М.Булгаков, переслідувалися. Плеяда російських письменників-емігрантів взагалі залишилася для більшості з нас як Terra Incognita. Напевно тому кожна нова прочитана книга, написана в першій половині ХХ століття, що містить елементи сатири, сприймається мною з такою завзято-юнацькою зворушливістю.

У цій публікації я вирішив приділити увагу радянському графіку і живописцю Кузьмі Сергійовичу Петрову-Водкіну. Автор відомої картини «Купання червоного коня» наприкінці 1920-х років, через туберкульоз, змушений був залишити образотворче мистецтво і взятися за літературну творчість. У згаданий період з-під пера майстра вийшло кілька оповідань, а також мемуарна повість «Хлиновськ» про дитинство художника в повітовому містечку.

Вперше автобіографічну повість щодо провінційного життя в Росії опублікували у 1930 році. Після цього книга «лягла під сукно» і була вдруге видана тільки через 50 років. Що ж саме антирадянського виявила цензура в житті городян дореволюційної Росії? Давайте розбиратися разом!

Петров-Водкін: походження роду

Перш ніж відповісти на головне питання, варто розповісти про походження роду Петрових-Водкіних. Майбутній художник народився в родині кріпаків, що мешкали під Тулою. Поміщик – власник предків Кузьми Сергійовича, програвся в карти, і, як наслідок, половина села “мужиків”, зібравши обоз, вирушили з дружинами та дітьми в Саратовську губернію. Відстань в більш ніж 900 км вимушені переселенці подолали за 12 тижнів. За спогадами бабусі майбутнього художника, увесь їхній довгий шлях був усіяний дитячими трунами – багато малюків просто не дожили до кінцевого пункту призначення.

До речі, бабуся Кузьми Сергійовича – Аріна, в молодості була красунею, і ймовірно співмешкала разом з тульським поміщиком в якості наложниці. Через кілька років поміщик випровадив її та видав заміж за кріпака. Існувала сімейна легенда, що поміщик-коханець, бажаючи спокутувати провину перед Аріною, надав їй з собою кілька десятків золотих червінців. «Відкупні гроші» так і пролежали до самої смерті Аріни недоторканими, на самому дні її скрині.

Не всі п’яниці шевці, але усі шевці – п’яниці

Дід майбутнього художника на ім’я Пантелій, отримавши вільну, заробляв теслярською справою. Власними руками побудував будинок на березі Волги. Втім, пив без міри. Тому і походження прізвища художника з акцентом на оковиту не без підстав. Предки за батьківською лінією до десятого коліна пиячили моторошно.

Батько Кузьми Сергійовича у юнацтві навчався на шевця. Наставник теж був питущим, так що учень пізнавав ази майстерності разом з питним мистецтвом. Петров-Водкін у розпачі записав: «У Росії існувало повір’я: не всі п’яниці шевці, але усі шевці — п’яниці».

Хлиновськ: дитячі спогади Петрова-Водкіна

Яскравий слід в дитячих спогадах Кузьми Сергійовича залишили жарти повітового цирульника Чебурикіна. Хлиновський цирульник просто знущався над городянами та заїжджими селянами. Блазенськими витівками принижував і випадкових відвідувачів, і постійних клієнтів. Траплялося, що відвідувач так і йшов з половиною поголеної бороди, якщо не погоджувався з глузуваннями на власну адресу. «Чебурикін складав бритву і заявляв відвідувачеві, що над такою впертою людиною він більше не працюватиме».

Навчання юного підмайстра на ім’я Єрошка (шкільного товариша художника) також залежало від
від знущальних жартів наставника. Цирульник зажадав від учня, щоб він в голому вигляді оббіг три рази навколо міського собору. Єрошка намагався виконати задум у сутінки, проте, перехожі зловили його на першому ж колі. Незважаючи на невдачу, навчання підмайстра продовжилося, природно, після показового шмагання.

Судовий процес і чупакабра

Одного разу городяни помітили зеленого цапа з червоними рогами, що метушився вулицями. Тварина була пофарбована ярь-мідянкою (зеленою фарбою на основі карбонату міді). За зеленими слідами, що тягнулись у двір цирульника, мешканці здогадалися про чергову витівку Чебурикіна. У підсумку, протоієрей – власник цапа, поскаржився мировому судді. Процес розгляду позовної заяви назвали «справа про спотворення цапиної подоби». З огляду на малозначність правопорушення, порушник спокою суворе покарання не отримав.

Якось взимку на вулицях Хлиновська з’явився перевертень: чи то кудлата свиня, чи чупакабра, що лякала дітей та обивателів. Пізніми вечорами міські вулиці порожніли і “вимирали”. Городяни, ті хто сміливіший, залягали з кілками у підворіттях, сподіваючись вистежити перевертня. Однак спіймати загадкову тварину не вдавалося. Кожного разу зловісна “кудлата свиня” з’являлася на новому місці. Тільки на масницю розкрилася таємниця походження чупакабри. Рибалки, які поверталися в сутінках від річки, помітили підозріле чудовисько, що сховалося за лазнею. Тушу звіра пробили льодорубом для зимової риболовлі. «Пролунав страшний людський крик з-під шкури». Пораненою чупакаброю виявився жартівник Чебурикін. За кілька днів цирульник помер від зараження крові.

Хлиновськ: холерний бунт

В юному віці майбутній художник став свідком однієї з найбільших епідемій холери. Варто згадати, що на території Росії холера бушувала десятки разів. Перший спалах зафіксований у 1830 році, а останній, за часів СРСР – в серпні 1970-го.

Як правило, холера мігрувала в Російську імперію з Індії: торговельними шляхами через Персію і Каспійське море, вздовж басейну річки Волга. Втім, і розширення кордонів Російської імперії в другій половині XIX століття, за рахунок Середньої Азії і Далекого Сходу, також не поліпшило епідеміологічну обстановку. У дослідженні істориків Саратовського державного університету згадується про понад 50 спалахів пандемії. Так, тільки у 1892 році епідемія холери забрала більше 300 тисяч життів. У 1910-му році захворіло понад 230 тисяч, а померло – 109 тисяч чоловік.

З початком чергової епідемії холери вулиці Хлиновська тепер почали вимирати в буквальному сенсі. У пік епідемії пастух, що не угледів за декількома коровами, привселюдно заявив, що нібито корів отруїли. Відразу у вуличного натовпу винуватцями в смерті і тварин, і людей стали повітові чиновники. При цьому головним отруйником «вулиця» призначила місцевого доктора. Осатанілі чоловіки бігали містом з сокирами та палицями в пошуках винуватців їхніх нещасть.

Бідолашний доктор, Олександр Матвійович, ніяк не міг повірити, що хлиновці, яких він рятував і лікував упродовж 18 років, зможуть йому зашкодити. Колишні пацієнти, багатьох з яких доктор знав в обличчя, просто закатували нещасного до смерті. За ніч натовп розгромив будинки повітових чиновників і розграбував винний склад. «На ранок пух і пір’я летіли над містом від розірваних перин і подушок. Зломлені вином та “героїчними вчинками” хлинівці валялись у шинків упереміж з бабами».

В цілому, грабежі і вбивства не вщухали понад тиждень, поки в місто не прибуло військо. Що характерно, увесь цей час городовий разом з апаратом міської поліції забарикадувалися в фортеці і не показували носа.

Так що ж збентежило у всій цій історії представників радянської цензури? Чому книга Петрова-Водкіна “Хлиновськ” 50 років не перевидавалася? Викладені події відбувалися в дореволюційній Росії і на перший погляд аж ніяк не мали відношення до радянської дійсності.

Як виправдовували цензуру у СРСР

Партійно-номенклатурна верхівка, виправдовуючи цензуру наприкінці 30-х років висунула власну своєрідну версію. Нібито, напередодні Другої світової війни, виник суспільний запит на історично-героїчну тематику в літературі. При цьому, нібито, радянська сатира виявилася невитребуваною.

Дійсно, за цей час масово з’являлись книги і кінофільми патріотичного змісту, такі наприклад, як роман «Петро Перший» Олексія Толстого. Тільки, того ж М.Зощенка та І.Ільфа з Є.Петровим без проблем публікували вже у 60-і роки, а про повість Петрова-Водкіна забули до самої перебудови.

Імовірніше, згадане загострення пристрастей у провінційній Росії, а також викладена характеристика російського типажу: що терпить негаразди та пригнічене становище до останньої краплі, до самої крапки кипіння, не вписувалися в загальну площину радянських міфів про зародження революційного селянства і полум’яної боротьби за визволення робітничого класу.

Крім цього, перед теоретиками соцреалізму виникли два суперечливих, тому абсолютно нерозв’язних завдання: виховати (обробити) нову патріотичну і високоморальну людину. До того ж, зробити її в достатній мірі інфантильною, щоб оновлена людина, Homo Soveticus, спромоглась закривати очі на обмеження особистих прав і свобод.

Ось і виходить, що вся радянська пропаганда – це одна велика справа про спотворення “цапиної подоби”…