Константин Миклашевский

Фатальна доля нащадка Великих київських князів

У 1904 році в старовинній дворянській родині Миклашевських стався сімейний скандал. Один з трьох синів на ім’я Костянтин, після закінчення Олександрівського ліцею (м.Санкт-Петербург), відмовився від кар’єри в МЗС і вступив до Імператорського петербурзького театрального училища.

Костянтин Миклашевський – театральний режисер

Батько родини пригрозив залишити сина без спадщини і вигнати з дому. Проте, 19-річний юнак у своїх намірах був непохитний. Поряд з цим записався на додатковий курс у Консерваторію, вважаючи, що майбутньому театральному режисерові необхідно вміти писати музику.

Батьки ще тривалий час не могли примиритися з акторською професією сина. Покоління Миклашевських – це військові аристократи, які вилічували своє коріння з роду князя Мстислава!

Родина володіла кількома маєтками, у тому числі садибою “Приютне” в Аркадії (м.Одеса). Поряд з родовим маєтком у с. Біленьке (Запорізька область) їм належало кілька заводів. Дітям щоліта надавалися грошові кошти для закордонних подорожей. Юні спадкоємці шикували на модних курортах. У будинку прислужували лакеї і кухар з Парижа.

Тим часом Костянтин користувався тільки двома кімнатами, у яких був окремий вхід в квартиру батьків із внутрішнього двору. При цьому майбутній театральний режисер подорожував Європою виключно в третьому класі, опановував мови і культуру європейських націй. Відвідував бібліотеки, музеї, вивчав архітектуру.

Варто відзначити, що хоча дитинство Костянтина Михайловича пройшло в Україні (уродженець м. Києва, 20.05.1885), чималий період його життя до еміграції пов’язаний з Санкт-Петербургом. З міста на Неві відправився на фронт у Першу світову війну. У цьому ж місті, напередодні Жовтневої революції, опублікував низку наукових праць з історії італійської комедії. Грав в театрі Музичної драми.

Знайомство Миклашевського з Людмилою Ейзенгардт

Під час громадянської війни два роки мешкав в Одесі і працював режисером в Народному театрі. Додатково підробляв читаючи лекції з історії театру. На одній з лекцій познайомився зі студенткою Людмилою Ейзенгардт, яка згодом стала другою дружиною Миклашевського. Зі спогадів Людмили відомо, що в Одесі Костянтина Михайловича утримувала тільки хвора на онкологію мати.

У 1920 році, після повернення в Петроград, Миклашевський поставив сатиричну п’єсу Максима Горького “Роботяга Словотеков”. Головний герой – хамуватий начальник – дурень, який будує блискавичну кар’єру. Театральну постановку через три дні заборонили як контрреволюційну. Втім, і сама п’єса письменника жодного разу не видавалася. Юрій Анненков в книзі “Щоденник моїх зустрічей” про цю театральну постановку пише наступне:

“Постановка “Роботяги Словотекова” була зустрінута публікою з захопленням, але протрималася на сцені не більше трьох днів: багато героїв того часу, так звані “відповідальні товариші”, впізнали в роботязі Словотекові власний портрет. П’єса Горького була прототипом “Клопа” В.Маяковського, п’єси, написаної дев’ять років по тому. П’єса Горького зникла, і я ніколи не бачив її опублікованою”.

Чорти лілові

“Чорти лілові” – улюблена лайка Максима Горького. У ці роки Максим Горький серед близьких друзів виправдовувався, що жанр комедії не для нього:

– Причепились видавці, чорти лілові: напиши і напиши! Не мого розуму ця справа, я людина важка.

Втеча Миклашевського з СРСР

Деяку частину сімейних коштовностей Костянтину Михайловичу вдалося зберегти і потайки вивезти до Франції у 1925 році. Скромність і розсудливість Костянтина Миклашевського виявилися і в еміграції.

Представник стародавнього роду не став витрачати кошти від реалізованих діамантів. У перші ж дні влаштувався працювати статистом на кіностудії. Працюючи за копійки, цілеспрямовано вивчав специфіку знімального процесу. Також перетворив власне хобі – вміння фотографувати у додатковий заробіток. Згодом відкрив антикварну крамницю. У мемуарах “Щоденник моїх зустрічей” Юрій Анненков згадує:

“Влаштувавшись в Парижі, Миклашевський відкрив чарівну антикварну крамничку на Faubourg Saint-Honorê, прямо проти президентського палацу Єлисейських Полів. У цьому магазинчику серед інших предметів були також дуже кумедні статуетки-лялечки і маски героїв італійської комедії XVII і XVIII століть: Арлекіни, П’єро, Коломбіни, Пульчінелли, Доктора з Болоньї, Капітани, Смеральдіни, Брігелли, Труффальдіно, Маскариль, Скарамуш, Франческіні, Паскуелли та інші, зібрані Миклашевським в Венеції, в Болоньї, у Флоренції, в Неаполі, в Мілані”…

Konstantin Mic – сценічний псевдонім Миклашевського

Людмила не пробачила чоловікові подружню зраду і через два роки повернулася в СРСР. Хоча Миклашевський благав її залишитися. Обіцяв взяти на себе повне утримання колишньої дружини. На той час Костянтин Михайлович вже грав головні ролі у французькому і німецькому кінематографі.

Афіша кінокартини “Апачі Парижа”.

У фільмі “Апачі Парижа” (“Die Apachen von Paris”) 1927 року Костянтин Миклашевський грає негідника. Через три роки в 1930-му – роль у кінострічці “Прощання” (оригінальна назва “Abschied”). З урахуванням складності вимови прізвища, сценічне ім’я актора скоротили до Konstantin Mic.

Ліворуч – афіша кінокартини “Прощання”, 1930 р.

Життя Костянтина Михайловича трагічно обірвалося в грудні 1943 року. Лягаючи спати, ця дивовижна людина, просто забула перекрити вентиль газової плити в паризькій квартирі.

Доля Агуті (Людмили Ейзенгардт)

Агуті – родинне прізвисько Людмили Ейзенгардт. Таке незвичайне прізвисько, взяте з “Таємничого острова” Жюля Верна, Людмилі надав Костянтин Миклашевський, ще під час спільного життя в Петрограді. Про цей період життя Миклашевських згадується в опублікованих щоденниках Катерини Лівшиць (дружини поета Бенедикта Лівшиця – співзасновника групи кубофутуристів “Гілея”).

Костянтин Миклашевський і Людмила Ейзенгардт.

У ніч на 1-е травня 1938 року Людмилу Ейзенгардт заарештували співробітники НКВС за формальними ознаками “злочину” – недонос на цивільного чоловіка (стаття 58-12 Кримінального кодексу РРФСР в редакції 1926 року). За рік до цього розстріляли її другого (цивільного) чоловіка.

В грудні 1938 року Людмила була засуджена Військовим Трибуналом Архангельської області за статтею 58-10 (Пропаганда або агітація, спрямована на підрив Радянської влади) до 10 років виправно-трудових таборів. Через багато років Ейзенгардт реабілітували, вона мешкала в комуналці, отримувала соціальну пенсію 35 карбованців і померла у злиднях в 76 років.

У 1989 році журнал “Мистецтво Ленінграда” опублікував листи Людмили Ейзенгардт (Миклашевської) в радянські державні структури з проханням щодо перегляду її справи і визнання невинною. Починаючи з 1955 року і до червня 1956-го Людмила написала безліч прохань, багато з яких доводилося перенаправляти в ці інстанції десятки разів. Це листування редактор журналу так і назвав – “Карусель”.