Война Парагвая с Боливией

Звіяні вітром громадянської війни або нова Батьківщина – Парагвай

Жовтнева революція і громадянська війна, що за нею настала, зруйнувала не лише Російську імперію. Поламалися долі і сім’ї людей, що мешкали на її території. Десяткам тисяч емігрантів колишні союзники дозволили жити і дихати як вийде. Російські лікарі зі світовим ім’ям працювали санітарами в англійських і французьких госпіталях. Деяка частина бойових офіцерів вступила на службу в болгарську чи югославську армії або пішли шляхом солдатів удачі: завербувалися у Французький та Іспанський іноземні легіони. Флотські офіцери перекваліфікувалися в кочегарів і палубних матросів на іноземних судах. Інженери працювали чорноробами на промислових підприємствах Старого і Нового світу. Кожен влаштовувався, хто як міг: таксистами, офіціантами і швейцарами.

У Латинську Америку білоемігранти прибували ще задовго до завершення Громадянської війни в Росії. З першою хвилею в Парагвай емігрував царський генерал Іван Тимофійович Бєляєв. Популярність і народну парагвайську любов здобув інший білоемігрант – офіцер парагвайської кавалерії Станіслав Голубінцев. Останній виявив себе під час придушення антиурядового військового заколоту. Парагвайська преса проголосила Голубінцева «тузом урядової кавалерії» і нагородила прізвиськом Сакро Діабло.

Олег Царьков, що видав двотомну книгу «Чако, 1928-1938. Невідома локальна війна», надав Голубінцеву наступну характеристику: «На відміну від інших російських офіцерів це був типовий шукач пригод, який змінив Донську Армію на Французький Іноземний легіон в Марокко, а після парагвайську службу – на міліцію бразильського штату Ріу-Гранді-ду-Сул».

Російська еміграція в Парагваї: нова Батьківщина – «Зелене пекло»

У червні 1924 року, за згодою президента Парагвайської республіки Еусебіо Айяла, через міжнародну пресу розмістили звернення. В країну запрошувалися російські емігранти. О.Царьков в монографії посилається на нотатки Георгія Бенуа: «Російська еміграція була дуже доречною для Парагваю, який почав відновлювати розхитану економіку. Будувалися мости, дороги, адміністративні будівлі, казарми тощо. Країна поступово відновлювалась завдяки допомозі російського технічного персоналу».

Крім цього, за задумом І.Т.Беляєва, у необжитому регіоні Гран-Чако планувалося заснувати поселення за принципом козацьких станиць півдня України. Однак, на практиці все було не так гладко, як в теорії. Через складний клімат – місцеві називали цю територію «Зелене пекло», колоністи надовго не затримувалися. Зіткнувшись з неймовірними труднощами, тікали і повертались назад.

Михайло Каратеєв про життя російських колоністів в Парагваї

Колишній кадровий офіцер, письменник і публіцист Михайло Дмитрович Каратеєв, перебрався до Латинської Америки з другою хвилею еміграції. Про цей період життя написав збірку оповідань «Слідами конквістадорів». Життя російських колоністів автор викладає з гірким сарказмом.

«Приїжджаємо в Енкарнасьйон – глушина прямо зловісна, навіть на пристойне селщище не схоже. Тут нашу групу зустрів генерал Бєляєв – симпатичний, ласкавий, всім нам страшно сподобався. «Ласкаво, каже, просимо, дорогі! Зараз вас розмістять в місцевій казармі, нагодують, дамо вам день відпочити, а далі відвеземо в станицю. Ну, прийшли в казарму: гола кімната з цементною підлогою, навіть сісти нема на що. Принесли парагвайський чай – якусь бурду без цукру і без хліба. Випили ми його і чекаємо що буде далі, але генерал каже: “Вибачте, панове, Парагвай країна бідна і більше нічого запропонувати вам не може”.

Через негоду до станиці подорожували протягом наступного дня, хоча до неї було всього 10 верст.

«Почало сутеніти, коли вози зупинилися. Отаман каже: «Злазь, хлопці, приїхали до станиці! Спочатку ми подумали, що він жартує: крім величезної галявини і лісу навколо неї нічого не було. Нарешті помітили на узліссі жалюгідну халупку – стіни з тину, дах солом’яний – і питаємо: а це що, школа, лікарня або готель для подорожуючих? Отаман каже: «Ні, це моє житло, воно ж і Станичне управління. А що стосується готелю, то завітайте, він теж тут поруч. Його почала будувати перша група, але не добудувавши розбіглася, так що вам самим доведеться його добудувати». З цими словами підвів він нас до кількох вкопаних в землю стовпів. Зверху були покладені жердини для даху, але ані самого даху, ані стін не було. Отаман побажав нам на добраніч і пішов. Мрячить дощ, темно, ми мокрі і втомлені як собаки, з нами, зауважте, жінки та діти, а висушити речі неможливо і діватися нікуди, немає навіть вогню. Самі розумієте, які тут подяки та побажання сипалися на адресу генерала Бєляєва та інших благодійників, причетних до цієї справи!»

Чакська війна – війна монополій

Наприкінці 20-х років над Парагваєм згустилися хмари. Передбачалося, що в згаданій провінції Чако, на кордоні з Болівією, має бути велике родовище нафти. Величезний комерційний інтерес виявила американська корпорація «Standard Oil» і на горизонті замаярів зоряно-смугастий прапор ПАСШ (Північноамериканські Сполучені Штати). Американське лобі підштовхувало Болівію до війни. У свою чергу бонзи «Royal Dutch Shell», на противагу американцям, підтримали Парагвай. Війна за ресурси була неминуча.

До початку “гарячої стадії” конфлікту, за дорученням Міністерства оборони, Бєляєв І.Т. здійснив ряд географічних і етнографічних експедицій в необжиті регіони Парагваю. Крім наукових досліджень вирішувалися і військові питання. О.Царьков вважає, що головне досягнення російських радників напередодні війни – розшифрування військових кодів болівійської армії і побудова чіткої системи керування у парагвайській армії.

Коли почалася війна між Болівією та Парагваєм

Влітку 1932 року болівійські війська перейшли кордон і захопили форт «Антоніо Лопес». Парагвайській уряд оголосив війну Болівії. На початковій стадії збройного конфлікту, болівійська армія налічувала 60 тисяч чоловік, а парагвайська – менше 5 тисяч. На американські гроші болівійці придбали сучасні англійські танки. Авіаційний парк складався з 60 літаків останніх моделей, а у парагвайців – 17 застарілих бортів. У складі болівійської армії знаходилася величезна кількість німецьких, чехословацьких і чилійських найманців. Начальником штабу болівійської армії став німецький генерал фон Клюк. Надалі його змінив інший німецький генерал – Ганс Кундт.

Командувачем парагвайської армії призначили полковника Хосе Фелікса Естігаррібія, що походив з племені індіанців гуарані. Скориставшись рекомендаціями російських радників, Парагвай витратив невеликі валютні кошти не на даремні в джунглях танки, а на закупівлю сучасних гвинтівок, автоматичної зброї (кулемети Мадсена, пістолети-кулемети Томпсона), а також на сучасні артилерійські системи і міномети. Недарма генерал Бєляєв походив з родини нащадкових артилерійських офіцерів.

Війна в джунглях внесла свої корективи. Більшість бойових зіткнень відбувались в умовах обмеженої видимості. З’явилася і нова специфіка: вогонь легкої автоматичної зброї у поєднанні з багнетною атакою виявився результативніше, ніж танкові атаки та авіаційне бомбардування.

Саме росіяни навчили парагвайських солдат багнетним атакам, до цього багнетами хіба що відкривали консерви. Відчайдушна смерть командира третього батальйону піхотного полку «Ітороро» Василя Ореф’єва-Серебрякова у битві при Бокероні докладно наведена в численних російських і парагвайських військових хроніках. 28 вересня 1932 року Серебряков підняв шаблю і з криком: – Вперед! Хай живе Парагвай! – кинувся на кулеметний вогонь ворога. Наступного дня, після загибелі Серебрякова, форт захопили. Цей день – національне свято у Парагваї.

Генерал Кундт, аргументуючи власні промахи і відставку, стверджував, що в Болівії використовував тактику, яку застосовував на східному фронті (мова йде про Першу світову війну). Військові дії полягали у щільному «точковому» ударі, що, як продемонстрували подальші події, було не прийнятно в умовах «Зеленого пекла».

Підсумки Чакської війни

Парагвайське командування, скориставшись досвідом російських військових радників, зробило ставку на зосереджений артилерійський вогонь. Окремі військові частини маневрували між укріпрайонами, захищеними колючим дротом і мінними полями. Мобільні групи парагвайських бійців раптово з’являлися поблизу болівійських позицій, встановлювали міномети і наносили блискавичний вогневий удар. Після чого, розібравши міномети, відходили під прикриттям кулеметників.

Незважаючи на чисельну перевагу з боку болівійської армії, наприкінці 1934 року парагвайці перейшли в контрнаступ і вторглися на територію Болівії. Вже через півроку обидві армії були остаточно виснажені. Тим часом, завдяки високому бойовому духу, парагвайцям вдалося оточити і розгромити останній оборонний рубіж болівійської армії поблизу містечка Вілья-Монтес.

На цьому війна практично завершилася. Дивно, але парагвайці захопили у полон супротивника, що значно переважав у чисельності. Внаслідок чого, Болівія звернулася до Ліги Націй з проханням щодо посередництва про укладення перемир’я. Угоду щодо припинення вогню підписали в червні 1935 року, а остаточний мирний договір вступив в силу 80 років тому – в липні 1938 року.

Як виявилося пізніше, розрахунки геологів помилкові, в зазначеному районі нафту не знайшли. Помилка геологів, злочинні амбіції політиків і жадібність транснаціональних корпорацій коштувала життя десяткам тисяч людей. Загальні оцінки втрат різняться. В деяких джерелах зазначено, що загинуло 40 тисяч парагвайців і 89 тисяч болівійців, в інших – 31 тисяча проти 60-ти. Надаючи данину поваги подвигу звичайного парагвайського солдата, державні мужі увічнили його образ, зобразивши на оновленій національній валюті.

Чакська війна: реальність і домисли

Скептики, звичайно ж, звинуватять в упередженості відображення матеріалу щодо особистого внеску білогвардійських офіцерів у Чакській війні. Ймовірно, вони мають рацію. Загалом, в збройних силах Парагваю проходило військову службу не більше сотні російських добровольців. Ця цифра на тлі загальних парагвайських смертей – крапля в морі.

Справді, у більшості російських видань образ генерала Бєляєва малюють надмірно солодко героїчним. М.Каратеєв приймав безпосередню участь у згаданих подіях і присвятив царському генералу окремий розділ.

«Після завершення дослідження, він зробив у владних колах ґрунтовну доповідь і не пошкодував фарб для опису тих негараздів і небезпек, з якими на кожному кроці зустрічався в Чако. За його словами, з останньої експедиції він лише дивом повернувся живим, а його супутник – лейтенант парагвайської служби Оранжереєв, загинув. Все це ще прикрасили газети і Бєляєв дійсно став знаменитістю і героєм дня, його навіть зробили чимось на зразок помічника військового міністра. Але кілька місяців потому повернувся з Чако «загиблий» лейтенант Оранжереєв і став ганятися за Бєляєвим, погрожуючи його пристрелити. За його словами, генерал залишив його напризволяще в лісі вмирати від тифу і своїм випадковим порятунком він зобов’язаний тільки індіанцям, що його знайшли. Оранжереєва підвищили до військового звання капітан. Скандал зам’яли, але репутація Бєляєва похитнулася. А коли почалася війна і стали використовувати складені Беляєвим карти, виявилося, що вони з місцевістю мають досить мало спільного, бо генерал займався в Чако не стільки топографічною зйомкою, скільки вивченням індіанської мови і фольклору, а карти складав абияк – головним чином за усними оповіданнями тих же індіанців. Бєляєву делікатно запропонували подати у відставку, але зі збереженням генеральської форми і зарплатні».

Втім, стаття не про російських чи німецьких генералів та відчайдушних «солдатів удачі», а про героїчну відвагу парагвайського народу. Країна спромоглась не тільки відстояти територію і незалежність, але й змусити рахуватися зі своєю думкою провідні світові держави.